Однак того першого разу ми не торкнулися теми нашого прощання. Можливо, якби ми зупинились на ній із самого початку, все склалося б якось інакше, хто знає? Ми просто оминули її. Але оскільки розмова наша не вщухала, вийшло, наче ми погодилися вдавати, що цього всього ніколи не трапилось.
Можливо, це було б нормально, якби справа обмежилась цією єдиною зустріччю. Але оскільки я офіційно стала її опікункою і почала регулярно з нею бачитись, відчуття неправильності між нами ставало дедалі сильнішим. Я завела традицію приходити до неї три або чотири рази на тиждень пізнього пообіддя, приносити мінеральну воду і пачку її улюбленого печива, і все було б чудово, але на початку нічого, крім цієї традиції, між нами не було. Ми починали про щось розмовляти, про щось цілковито невинне, і без будь-якої очевидної причини раптом замовкали. Або таки продовжували розмову, і чим довше говорили, тим неприроднішою і контрольованішою ця розмова ставала.
Одного дня я йшла коридором до Рут і почула, що хтось приймає душ у душовій навпроти її дверей. Я здогадалась, що це Рут, увійшла до її кімнати і стояла там, чекаючи на неї, дивлячись на вид із вікна — на дахи будинків. Минуло хвилин п’ять, і Рут прийшла, загорнута в рушник. Якщо чесно, то вона думала, що я прийду щойно за годину, а коли ми виходимо з душу, загорнуті тільки в рушник, то всі почуваємось досить вразливими. Але навіть зважаючи на це, тривожний вираз, який з’явився на її обличчі, мене ошелешив. Я мушу це трохи пояснити. Звичайно, я очікувала, що вона здивується. Але річ у тому, що коли вона ввійшла і побачила, що я стою посеред кімнати, якусь секунду чи навіть довше вона дивилась на мене якщо не зі страхом, то зі справжньою настороженістю. Так, наче вона постійно чекала, що я збираюся щось їй заподіяти, і ось цей час нарешті настав.
Цей вираз наступної ж миті минув, і ми продовжили, як звичайно, але цей випадок вразив нас обох. Я усвідомила, що Рут мені не довіряє, і, можливо, вона й сама цього не розуміла до тієї миті. У кожному разі, з того дня атмосфера стала ще гіршою. Так, ніби ми вивільнили якусь силу, яка не те що не очистила повітря, а змусила нас усвідомити все, що між нами з Рут відбувалося. Дійшло до того, що перш ніж вирушити до неї, мені доводилось кілька хвилин сидіти в машині і готувати себе до випробування. Після однієї конкретної зустрічі, коли ми в крижаній мовчанці зняли всі показники, а тоді просто сиділи і мовчали ще затятіше, я вже готова була подати звіт про те, що нічого не вийшло, що мені слід відмовитися від намагання опікуватись Рут. Але тоді все знову змінилось, і причиною став човен.
Бог його знає, як це працює. Іноді — це якийсь конкретний жарт, іноді — чутка. Її передають від центру до центру, вона перетинає країну за кілька днів, і раптом виявляється, що про це говорять всі донори. Цього разу справа стосувалася човна. Спочатку я почула про нього від кількох моїх донорів у Північному Вельсі. Тоді, за кілька днів, Рут також почала про це розповідати. Я відчула полегшення, що в нас нарешті з’явилась тема для бесіди, і підштовхнула її продовжувати.
— Той хлопець поверхом вище, — сказала вона. — Його опікун бачив човен насправді. Каже, він недалеко від дороги, тому хто завгодно може без зайвих проблем до нього дістатися. Човен просто собі лежить, загруз у болоті.
— Як він туди потрапив? — запитала я.
— А я звідки знаю? Може, власники хотіли його викинути. Або, можливо, коли було повноводдя, його понесло водою і прибило до берега. Хто знає? Це старий рибацький човен. З маленькою кабіною для кількох рибалок — щоб ховатись, якщо починається шторм.
Кілька наступних разів, коли я до неї приходила, вона завжди згадувала про човен. Тоді одного дня, коли вона почала розповідати мені, що кількох донорів із центру їхні опікуни возили до нього, я сказала:
— Слухай, він зовсім близько звідси. Якась година, ну, може, година з половиною їзди.
— Та я ні на що не натякала. Я знаю, що в тебе й інші донори є.
— Але ж ти хочеш його побачити. Тобі ж хочеться побачити човен, правда, Рут?
— Мабуть, так. Мабуть, хочеться. День за днем минають у цьому будинку. Ага, було б добре подивитися на щось інше.
— А як ти думаєш, — м’яко сказала я, без жодної ноти сарказму, — якщо ми туди поїдемо, чи не подумати нам про те, щоб запросити ще й Томмі? Знаєш, його центр неподалік від того місця, де має бути той човен.
Спершу на обличчі Рут не з’явилося жодної реакції.
— Ми можемо над цим подумати, — сказала вона. Тоді засміялась і додала: