— Чесно, Кеті, це не єдина причина, чому я говорила про човен. Я справді хочу його побачити. Стільки часу то в лікарні, то поза лікарнею. А тепер зовсім тут замурована. Такі пережиття тепер важать більше, ніж колись. Але так, я справді знала. Я знала, що Томмі лежить у кінґсфільдському центрі.
— Ти впевнена, що хочеш його побачити?
— Так, — не вагаючись, відповіла вона, дивлячись просто мені в очі. — Так, хочу.
А тоді тихо додала:
— Я не бачила цього хлопця дуже давно. Ще відколи ми були в Котеджах.
І тоді ми нарешті почали говорити про Томмі. Ми не вдавались у деталі, і я не довідалась багато з того, про що мені вже було відомо. Але, думаю, нам обом стало краще, що ми про нього заговорили. Рут розповіла, що на момент, коли вона покинула Котеджі восени, після мого від’їзду, вони з Томмі практично розійшлися.
— Оскільки ми й так роз’їжджались у різні місця на підготовку, — сказала вона, — не було сенсу в тому, щоб розходитись по-справжньому. Тому ми залишались разом, поки я не поїхала.
На цій стадії ми більше на цю тему не розмовляли.
Того першого разу я і не погодилась, і не відмовила Рут у тому, щоб вирушити до човна. Але Рут і далі поверталася до теми протягом кількох наступних тижнів, тож наші плани ставали дедалі чіткішими, аж доки врешті-решт я таки вислала через знайомого повідомлення до опікуна Томмі, що хоча ми знаємо, що Томмі просив цього не робити, ми все одно з’явимось у Кінґсфілді такого-то дня наступного тижня.
Розділ дев'ятнадцятий
Тоді я ще не бувала в Кінґсфілді, тож нам із Рут довелося безліч разів звертатись до мали, і все ж таки ми запізнились на кілька хвилин. Місцевий центр не такий доглянутий, як інші, і якби не ті асоціації, які тепер це місце для мене має, я б не надто прагнула сюди навідуватись. Це місце розташоване віддалік дороги, і добиратись туди незручно, але коли вже опинишся там, виявляється, що насправді там не відчуваєш ні спокою, ні вмиротвореності. Там завжди чутно транспортний рух із великих трас, і взагалі таке враження, що тут не дуже переймалися різними зручностями.
До багатьох кімнат донорів неможливо дістатись на інвалідному візку, а самі кімнати надто задушливі або в них гуляють протяги. В центрі недостатньо ванних кімнат, а в тих, що є, підтримується неналежна чистота, взимку там усе замерзає, і розташовані вони далеко від кімнат донорів. Іншими словами, Кінґсфілд далекий від таких місць, як центр Рут у Давері з його лискучими кахлями, подвійним склом у вікнах, що зачиняються звичайним поворотом клямки.
Згодом, коли Кінґсфілд перетворився для мене на знайоме і дороге місце, я потрапила до адміністративної будівлі і побачила там чорно-біле фото в рамі — центр ще до того, як його переробили, коли він ще був відпочинковим табором для звичайних родин. Фотографію зробили десь у кінці п’ятдесятих чи на початку шістдесятих, і на ній зображений великий прямокутний басейн, у якому плюскаються щасливі люди — діти, їхні батьки, — і видно, що все в них просто чудово. Все навколо басейну залито бетоном, але люди відпочивають на шезлонгах і лежаках, сховавшись у тіні парасольок. Коли я вперше побачила цей знімок, то не відразу зрозуміла, що дивлюся на так звану «Площу», як її називають донори — місце, куди приїжджаєш, щойно прибувши до центру. Звичайно, сьогодні басейн зацементували, але його обриси досі помітні, а ще з одного боку, як приклад тієї недовершеної атмосфери, залишили металеву раму для високого трампліна. Тільки коли я побачила фотографію, до мене дійшло, що то за рама там стовбичить і чому вона там, і сьогодні, щоразу, коли я її бачу, я не можу не уявляти, як плавець стрибає звідти вниз і розбивається об цемент.
Мені було б не просто впізнати на фото Площу, якби не білі двоповерхові будівлі, схожі на бункери, що видніються на тлі з трьох боків від території басейну. Мабуть, у цих будівлях були літні помешкання для родин відпочивальників, і хоча я підозрюю, що інтер’єри відтоді значно змінились, фасади виглядають незмінно. В певному сенсі Площа сьогодні не надто відрізняється від тодішнього басейну. Це соціальне осердя; сюди приходять зі своїх кімнат донори, щоб подихати свіжим повітрям і поговорити. Навколо Площі розташовано кілька дерев’яних лавок для пікніка, але — особливо коли надто спекотно або коли дощить — донори воліють збиратись під пласким навісом рекреаційного залу з віддаленого боку за старою рамою для трампліна.
Того дня, коли ми з Рут вирушили до Кінґсфілда, хмарилось і було прохолодно, і коли ми в’їхали на Площу, там виявилось порожньо, якщо не враховувати групу з шести чи семи понурих постатей під навісом. Коли я зупинила машину десь над старим басейном — про що я тоді ще, звісно, не здогадувалась, — одна постать відділилася від решти і рушила в нашому напрямку, і я зрозуміла, що це Томмі. Він був одягнений у вицвілий зелений спортивний светр, і помітно було, що за цей час він набрав ваги.