Ми ввійшли до лісу, і хоча йти було легко, я зауважила, що Рут дихає дедалі натужніше. Томмі, на противагу їй, здавалось, не відчував жодних труднощів, хоча й накульгував злегка. Тоді ми підійшли до паркана з колючого дроту, похилого і заіржавілого, що безпомічно провисав на землю. Коли Рут його побачила, то різко зупинилась.
— О ні, — стривожено сказала вона. А тоді обернулась до мене:
— Ти нічого про це не казала. Ти не казала, що нам доведеться долати колючий дріт!
— Це буде нескладно, — відповіла я. — Ми можемо пролізти під ним. Просто треба буде притримати його одне для одного.
Але Рут по-справжньому засмутилась і не збиралася ворушитись. І отоді, коли вона так стояла, а її плечі здіймалися і опадали від подиху, Томмі, здавалося, вперше усвідомив, наскільки вона стала немічною. Можливо, він зауважив це й раніше, тільки не хотів приймати. Але тепер він упродовж кількох секунд не зводив із неї погляду. А тоді, як я думаю — тому що я не можу знати цього напевне — сталося так, що ми з Томмі одночасно пригадали те, що трапилося в машині, коли ми проти неї виступили. І ми інстинктивно кинулися до неї. Я взяла її за руку, Томмі підтримав за лікоть з іншого боку, і ми почали м’яко вести її до огорожі.
Я відпустила Рут тільки для того, щоб самій пролізти через огорожу. Тоді я підняла дріт так високо, як тільки змогла, і ми з Томмі допомогли їй перебратися. Насправді їй не було аж так складно: тут радше йшлося про впевненість, і маючи нас як підтримку, вона, здавалось, перестала боятися. Опинившись із протилежного боку, вона навіть спробувала допомогти притримати дріт для Томмі. Він перебрався без жодних труднощів, і Рут йому сказала:
— Тут просто треба нагнутися. Мені іноді не вдається.
Томмі мав якийсь притлумлений вигляд, і я думала, чи він так знітився через те, що сталося, чи знову пригадував, як ми напали на Рут у машині. Він кивнув у бік дерев попереду нас і сказав:
— Думаю, нам туди. Правильно, Кет?
Я поглянула на свій аркуш і знову почала прокладати шлях. Коли ми забрели в гущавину дерев, стало досить темно, а земля ставала дедалі болотистішою.
— Сподіваюсь, що ми не загубимось, — зі сміхом промовила до Томмі Рут, хоч зовсім неподалік уже виднівся просвіток. І тоді, коли вже минуло трохи часу, я усвідомила, чому саме так занепокоїлась через ситуацію в машині. Річ навіть не в тому, що ми виступили проти Рут, річ у тім, як вона це сприйняла. У давні часи немислимо було, щоб вона щось таке допустила, не давши відпору. Усвідомивши це, я зупинилась посеред стежки, зачекала на Рут і Томмі і обійняла Рут за плечі.
Це не здавалося чимось надто сентиментальним. Мій жест цілком відповідав поведінці опікунки, тому що тепер у ході Рут таки справді була непевність, і я засумнівалась у правильному оцінюванні її стану. Вона тяжко дихала, і поки ми йшли, час від часу на мене хилилась. Але ось ми проминули дерева і вийшли на просіку, звідки побачили човен.
Хоча насправді ми навіть не вийшли на просіку: просто закінчились негусті дерева, серед яких ми просувались, і тепер перед нами відкривалась болотиста нескінченна рівнина. Бліде небо здавалось безмежним, його відображення можна було побачити у клаптях води, розкиданих на рівнині. Ще недавно тут, мабуть, теж був ліс, тому що всюди з ґрунту стирчали мертві примарні стовбури, більшість з яких були зламані всього кілька метрів від землі. А за мертвими стовбурами, метрів за шістдесят, вимальовувався човен, що застряг у болоті під променями кволого сонця.
— Ох, точно такий, як розповідав мій друг, — сказала Рут. — Страшенно красивий.
Навколо панувала тиша, і коли ми почали рухатись у напрямку до човна, під ногами хлюпала волога. Невдовзі я зауважила, що моя нога тоне під пучками трави, і скомандувала:
— Гаразд, далі ми вже не йдемо.
Двоє позаду мене не протестували, і коли я зиркнула через плече, побачила, що Томмі знову тримає Рут за руку. Було видно, що він всього лише старається дати їй опору. Я зробила кілька широких кроків до найближчого мертвого стовбура, де поверхня землі була рівніша, і вчепилася в нього, щоб утримати баланс. Взявши з мене приклад, Томмі й Рут рушили до іншого стовбура ліворуч від мене — порожнистого й більш понищеного, ніж мій. Вони сперлись на нього з обох боків і завмерли. І ми просто дивилися на човен, посаджений на мілину. Я бачила, як потріскалася на ньому фарба, як розкришились дерев’яні рами кабіни. Колись вона була пофарбована в синій колір, але тепер навпроти неба здавалася майже білою.