Якийсь час ніхто не говорив. Тоді Рут промовила досить тихо:
— Я думаю, що була гідною опікункою. Але п’яти років мені вистачило. Я була, як ти, Томмі. Почувалась уже готовою, коли стала донором. Відчувала, що це правильно. Зрештою, хіба не це нам призначено?
Не знаю, чи сподівалась вона почути від мене відповідь. В її словах не було вимоги, і цілком можливо, що своє твердження вона промовила лише зі звички — донори постійно повторюють такі речі. Коли я знову до них обернулась, Томмі все ще прикривав очі долонею-дашком.
— Шкода, що ми не можемо підійти ближче до човна, — сказав він. — Може, приїдемо сюди, коли буде трохи сухіше.
— Я рада, що побачила його, — м’яко мовила Рут. — Він дуже гарний. Але, думаю, я хочу вже повертатись. Вітер такий холодний.
— Принаймні ми на нього подивились, — сказав Томмі.
Дорогою до машини ми розмовляли набагато вільніше, ніж доти. Рут і Томмі порівнювали свої центри — їжу, рушники, побутові речі, — і я теж брала участь у розмові, тому що вони розпитували мене про інші центри, питали, наскільки нормальні ті чи ті речі. Рут ішла тепер впевненіше, і коли ми дістались до огорожі і я підняла дріт, вона не вагалась.
Ми сіли в машину, Томмі знову зайняв заднє сидіння, і якийсь час між нами все було чудово. Можливо, тепер може здатись, що в атмосфері ніби вчувалося щось притамоване, але, можливо, це зараз мені спадає на думку через те, що трапилось далі.
Почалось усе як початок попередньої сцени. Ми їхали майже порожньою дорогою, і Рут щось сказала про постер, який ми проминали. Я навіть не пам’ятаю, що то був за постер, не із величезних рекламних зображень, які стовбичать на узбіччях. Вона промовила це сама до себе, навіть не маючи на увазі нічого особливого. Сказала щось типу:
— О боже, погляньте на це. Хоч би спробували вигадати щось нове.
Але Томмі із заднього сидіння заперечив:
— А мені подобається. Ця реклама трапляється в газетах. Мені здається, у ній щось є.
Можливо, я просто хотіла знову відчути близькість із Томмі. Тому що незважаючи на те, що прогулянка до човна була приємна сама по собі, я починала відчувати, що, крім наших обіймів і тієї попередньої миті в машині, ми з Томмі не надто взаємодіяли. У кожному разі я почула власні слова:
— І мені він теж подобається. Виготовлення цих постерів потребує більше зусиль, ніж тобі здається.
— Точно, — сказав Томмі. — Хтось мені розповідав, що ці картинки складають докупи впродовж цілих тижнів. Навіть місяців. Люди часом ночей не сплять, переробляють їх, аж доки не зроблять правильно.
— Легко критикувати, — докинула я, — коли ти просто проїздиш повз.
— Найлегше на світі, — погодився Томмі.
Рут не сказала нічого, просто дивилась на порожню дорогу перед нами. А я мовила:
— Оскільки ми заговорили про постери. Я зауважила один із протилежного боку, коли ми їхали. Він невдовзі повинен з’явитися. Цього разу з нашого боку. От-от його побачимо.
— А що на ньому? — запитав Томмі.
— Побачиш. Він невдовзі з’явиться.
Я зиркнула на Рут. В її очах не було злості, сама втома. І навіть сподівання, як мені здалось, що коли постер з’явиться, на ньому виявиться щось цілковито невинне — щось, що нагадуватиме нам Гейлшем, щось таке. Я бачила все це на її мінливому обличчі, вираз якого не вдавалося потрактувати однозначно. А погляд весь час був зосереджений десь попереду.
Я заповільнила машину і зупинила її, ввіткнувшись капотом у жорстку траву.
— Чому ти зупиняєшся, Кет? — запитав Томмі.
— Тому що звідси його краще видно. Якщо під’їхати ближче, доведеться надто вже задирати голови.
Я чула, як Томмі позаду совається, намагаючись віднайти якнайкращий вид. Рут не рухалась, і я не мала певності, що вона взагалі дивиться на постер.
— Ну добре, це не зовсім те саме, — сказала я за якусь мить. — Але він мені пригадав. Офіс відкритого планування, розумні усміхнені люди.
Рут мовчала, натомість озвався Томмі:
— Я зрозумів. Ти про те місце, до якого ми колись їздили.
— Не тільки це, — відповіла я. — Це схоже на ту рекламу. Яку ми знайшли на землі. Пам’ятаєш, Рут?
— Я не певна, — тихо сказала вона.
— Ох, припини. Пам’ятаєш. Ми знайшли на стежці журнал. Біля калюжі. Ти не могла відірвати погляду. Не вдавай, ніби не пам’ятаєш.
— Здається, пам’ятаю, — майже пошепки сказала Рут.
Наша машина задрижала, тому що повз нас проїхав фургон, на кілька секунд затуливши від нас рекламний щит. Рут кивнула головою, немов сподівалась, що фургон назавжди забере за собою зображення, але коли ми знову могли його чітко бачити, вона не підняла погляду.