Однак існувала тема, яку ми не обговорювали повноцінно — йшлося про те, що вона сказала нам того дня на узбіччі. Рут постійно тяжіла до натяків на неї. Наприклад, вона казала:
— А ти не думала про те, щоб стати опікункою Томмі? Ти ж знаєш, що могла б це влаштувати, якби хотіла.
Невдовзі ця ідея — що я повинна стати опікункою Томмі — витіснила все інше. Я відповідала, що думаю про це, що навіть у моєму випадку не так просто все це залагодити. Після цього ми зазвичай залишали цю тему. Але я знала, що Рут ніколи повністю не переставала про неї думати, ось чому того останнього разу, коли я її бачила, знала точно, що саме вона прагне мені сказати, хоча Рут уже й не могла розмовляти.
Мені нарешті дозволили її побачити на світанку третього дня після її другої виїмки. Вона лежала сама в кімнаті, і, здавалось, для неї зробили все можливе. На той час з поведінки лікарів, координатора, медсестер стало видно, що ніхто не сподівається, ніби вона виживе. Вона лежала в лікарняному ліжку, і мені вистачило лише зиркнути на її обличчя в тьмяному світлі, щоб упізнати той вираз, який мені так часто доводилось бачити в інших донорів. Здавалось, вона намагалась зазирнути всередину себе, щоб засвідчувати й усвідомлювати краще всі розрізнені ділянки болю в тілі — так само тривожний опікун міг би розриватись між трьома або чотирма хворими донорами в різних частинах країни. Фактично вона перебувала при тямі, однак для мене, поки я стояла поруч з її металевим ліжком, вона була недосяжна. І все ж таки я підтягнула стільця і сіла, взявши її долоню у свої і стискаючи її, коли кожен наступний наплив болю викручував її тіло.
Я залишалась поруч стільки, скільки мені дозволили — три години чи, може, довше. І як я вже сказала, майже весь цей час вона перебувала десь глибоко в собі. І тільки єдиний раз, коли вона викручувалась у страхітливо неприродний спосіб і я вже збиралась покликати медсестер, щоб ті зробили їй знеболювання, вона раптом на кілька секунд зосередила на мені погляд, точно знаючи, хто я. То був один із крихітних острівців ясності, які часом трапляються в донорів у розпал їхньої жахливої боротьби, і саме тоді вона поглянула на мене так, що я без слів зрозуміла її думки. Тому я сказала:
— Все добре, я це зроблю, Рут. Як тільки зможу, я стану опікункою Томмі.
Я проказала це нечутно, тому що вважала, що вона й так не почує слів, навіть якщо я їх прокричу. Але я сподівалась на те, що впродовж цих кількох секунд, у які наші погляди зустрілись, вона прочитає мій вираз так само, як я прочитала її. Далі ця мить минула, і вона знову вислизнула від мене. Звичайно, я ніколи не знатиму точно, але думаю, що вона мене зрозуміла. І навіть якщо ні, то тепер мені видається, що Рут знала весь час, навіть раніше, ніж я зрозуміла це, що я таки стану опікункою Томмі і що ми «спробуємо», як вона і порадила нам того дня в машині.
Розділ двадцятий
Я стала опікункою Томмі майже за рік після нашої поїздки до човна. Це було невдовзі після третьої виїмки Томмі, і хоча він добре відновлювався, та йому все ще потрібен був час, аби набратися сил, і, як виявилось, це був не такий уже й поганий спосіб, щоб разом увійти в цю нову фазу. Невдовзі я почала звикати до Кінґсфілда, і мені там навіть уже подобалось.
Більшість донорів із Кінґсфілда після третьої виїмки переселяли до власної кімнати, тож Томмі отримав одну з найбільших одномісних кімнат у центрі. Дехто згодом думав, що це я для нього таке залагодила, але це було не так; йому просто пощастило, хоча кімната виявилась не такою вже й прекрасною. Думаю, у часи відпочинкового табору тут була ванна — судячи з матового скла, розташованого високо під самою стелею. Визирнути назовні можна було тільки якщо стати на стілець і відчинити вікно — тільки тоді відкривався вид на густий чагарник унизу. Кімната мала обриси літери Г, тобто крім звичного ліжка, стільця і шафи, туди встановили ще шкільну парту з піднятим віком — цей предмет виявився великою перевагою, як я згодом поясню.
Я не хотіла б створювати помилкового враження щодо того періоду в Кінґсфілді. Більшість його минула по-справжньому розслаблено, мало не ідилічно. Я зазвичай приїздила після ланчу, підходила до Томмі, випростаного на вузькому ліжку — завжди повністю одягнутого, тому що він не хотів «бути, як пацієнт». Я сідала на стілець і читала йому книжки, які приносила: «Одіссею» або «Тисячу і одну ніч». Або ми розмовляли — чи то про давні часи, чи про щось інше. Пізнього пообіддя він засинав, а я писала звіти за його партою. Дивовижно, як швидко розтанули роки розлуки, і ми знову так добре почувалися одне з одним.