Звичайно, не все було, як раніше. Наприклад, ми з Томмі нарешті почали займатись сексом. Не знаю, як довго Томмі думав про секс між нами, перш ніж це сталося. Зрештою, він усе ще як слід не одужав, тому, можливо, думав насамперед не про це. Я не хотіла йому нічого нав’язувати, але, з іншого боку, вирішила, що якщо ми надто довго відкладатимемо справу навіть тепер, коли ми знову разом, з часом буде тільки складніше зробити секс природною частиною наших стосунків. А ще я думала, що якщо ми збираємось послухатися Рут і попросити про відтермінування, той факт, що у нас не було сексу, може загальмувати рішення. Не те щоб я думала, що вони обов’язково нас про це запитуватимуть. Але я хвилювалась, що це може якось вийти на поверхню, як вияв недостатньої близькості.
Тож я вирішила спробувати одного дня в його кімнаті, щоб він міг прийняти мене або відмовити. Він лежав на ліжку, як зазвичай, і дивився на стелю, поки я йому читала. Закінчивши читати, я наблизилась, сіла на край ліжка і просунула долоню йому під футболку. Невдовзі моя рука вже торкалась його добра внизу, і хоча він не відразу став твердий, я точно знала, що Томмі щасливий. Того першого разу нам доводилося зважати на шви, до того ж так довго знаючи одне одного і жодного разу не займаючись сексом, ми потребували проміжної стадії, перш ніж дійдемо до повноцінного процесу. Тож я зробила йому приємне руками, а він просто лежав умиротворено, не роблячи жодних спроб до мене приставати, не видаючи жодних звуків.
Але навіть того першого разу, крім відчуття початку, спільного вступання у нове, відчувалося ще щось інше. Я довго не хотіла на це зважати, а згодом навіть переконувала себе, що це «щось» мине разом з нашими болями і турботами. Я кажу про скимний, себто терпкий, смуток, що пронизував Томмі від нашого найпершого разу. Здавалось, він промовляє: «Так, ми це робимо тепер, і я радий, що ми це робимо тепер. Але як шкода, що ми так довго відкладали».
І в наступні дні, коли ми займалися справжнім сексом і почувалися від цього по-справжньому щасливими, навіть тоді щимке відчуття нас не полишало. Я робила все, щоб його не допускати. Я намагалася зняти всі перепони, намагалась зробити так, щоб ми впадали в стан розмитості й марева, щоб більше не залишалося простору для чогось іншого. Якщо він був на мені, я якнайвище піднімала коліна. Хоч в якій би ми не були позі, я робила все і казала все, щоб принести йому більше задоволення, щоб розпалювати пристрасть — але те скимне відчуття повністю не розвіювалось.
Можливо, все пояснювалось особливостями кімнати — сонце проникало туди крізь матове скло, тому навіть на початку літа складалось враження, що кімнату наповнює осіннє світло. А може, випадковими звуками, що час від часу долинали до нас, коли ми лежали — кроками донорів, які займались навколо своїми справами, замість голосів учнів, що розташувались на траві посеред поля і сперечались про романи й поезію. Чи, можливо, це було пов’язано з тим, що іноді, навіть коли нам вдавалось зробити все по-справжньому чудово і ми лежали обійнявшись, і деякі кадри того, що відбулося, досі виринали в наших думках, Томмі міг сказати щось на зразок: «Раніше я міг легко робити це двічі поспіль. Але більше не можу». І тоді скимне відчуття наповнювало простір навколо нас, тож мені доводилось прикрити йому долонею рот, коли він щось подібне говорив, щоб ми просто могли полежати спокійно. Не сумніваюсь, що Томмі це також відчував, тому що в такі миті ми дуже міцно одне одного пригортали, наче намагалися таким чином відігнати нестерпне відчуття.
Протягом перших кількох тижнів ми майже не торкалися теми Мадам чи розмови з Рут у машині. Але сам той факт, що я стала його опікункою, служив нагадуванням: не слід відтягувати час. Таким же нагадуванням служили й намальовані тварини Томмі.
Я багато років думала про тварин Томмі. І навіть того дня, коли ми їздили дивитися на човен, мені хотілось його про них запитати. Чи продовжував він малювати? Чи зберіг ті, які малював у Котеджах? Але історія, яка була з цим пов’язана, заважала мені ставити ці запитання.