На той час ми вже заслуговували на везіння, тому що того дня все складалося не надто добре. Дорогою нас підвела машина, тож ми запізнились на аналізи Томмі на цілу годину. Через плутанину в лікарні Томмі довелось тричі перездавати аналізи. Через це він почувався дуже ослабленим, тож коли ми нарешті надвечір рушили до Літлгемптона, його почало нудити в машині, і нам доводилось зупинятися, щоб він міг пройтися.
На місце ми прибули о шостій. Запаркували машину позаду залу для гри в бінґо, витягнули з багажника спортивну сумку, в якій лежали блокноти Томмі, і вирушили в бік центру міста. Стояв приємний день, і хоча крамниці виявились зачиненими, перед барами, випиваючи й ведучи розмови, було чимало людей. Що довше ми йшли, то краще почувався Томмі, аж доки не пригадав, що через тести він пропустив ланч, і заявив, що перш ніж зустрітись із тим, що чекає на нас попереду, він мусить поїсти. Тож ми знайшли місце, де купили сандвіч, і раптом Томмі схопив мене за руку — так міцно, що я перелякалась, чи у нього не стався якийсь приступ. Але він тихо промовив мені на вухо:
— Ось вона, Кет. Дивись. Іде повз перукарню.
І справді — то була вона. Йшла протилежним тротуаром, одягнута у свій акуратний сірий костюм, такий самий, як завжди.
Ми рушили слідом за Мадам, зберігаючи помірковану відстань. Спершу — через пішохідну частину, потім — уздовж майже порожньої Гай-Стрит. Думаю, ми обоє пригадали той день, коли йшли слідом за «ймовірним я» Рут в іншому місті. Але цього разу все видавалось простішим, тому що невдовзі вона вивела нас на набережну.
Через те, що вулиця нікуди не завертала і призахідне сонце так добре освітлювало її до самого кінця, ми змогли дозволити Мадам значно вирватись наперед — аж вона перетворилася на цятку — і при цьому знали, що не втратимо її з виду. Насправді ми навіть постійно чули луну від її підборів, а ритмічне постукування сумки Томмі об ногу видавалось своєрідною відповіддю.
Так ми йшли досить довго, повз ряди ідентичних будинків. А тоді будинки вздовж протилежного тротуару закінчилися, замість них з’явились клапті пласких газонів, і за цими газонами можна було розгледіти дахи пляжних будиночків уздовж прибережної смуги. Води ми не бачили, але відчували, що вона там — судячи з великого неба і галасу чайок.
Але з нашого боку будинки не зникали, і за якийсь час я сказала до Томмі:
— Вже скоро. Бачиш оту лавку? Це та, на якій я сиділа. Будинок поруч.
Поки я цього не сказала, Томмі поводився спокійно. Але тепер на нього щось найшло, він пришвидшив ходу, ніби хотів її наздогнати. І коли між Мадам і нами нікого не було, а Томмі дедалі скорочував проміжок, мені довелось ухопити його за руку, щоб трохи сповільнити. Я боялась увесь час, що вона обернеться і побачить нас, але вона цього не зробила — і ось уже входила до своїх маленьких воріт. Вона завмерла перед дверима, шукаючи в торбинці ключі, а ми якраз підійшли і стояли перед воротами, дивлячись на неї. Вона все ще не оберталась, і мені спало на думку, що вона весь час знала про нашу присутність і навмисне нас ігнорувала. І ще я подумала, що Томмі зараз щось закричить, і це буде помилкою. Ось чому я сама звернулась до неї — швидко і не вагаючись.
Я сказала тільки ввічливе «Перепрошую!», але вона обернулась так різко, ніби я в неї чимось кинула. І коли вона на нас поглянула, моїм тілом пробігся холод — точнісінько так само, як багато років тому, коли ми підстерегли її перед головним корпусом. Її очі були такі ж крижані, а обличчя, можливо, навіть ще суворіше, ніж я пам’ятала. Не знаю, чи вона відразу мене впізнала. Але не було сумнівів, що вона негайно зрозуміла, що ми таке, тому що очевидно було, як вона заніміла — немовби до неї наближалась пара величезних павуків.
Тоді в її виразі щось змінилось. Не те щоб її погляд потеплішав, але відраза кудись зникла, і вона тепер пильно вивчала нас, мружачись від призахідного сонця.
— Мадам, — мовила я, перехиляючись через загорожу. — Ми не хочемо вас шокувати чи щось таке. Ми вчились у Гейлшемі. Я Кеті Г. — можливо, ви пам’ятаєте. А це — Томмі Д. Ми прийшли не для того, щоб завдати вам якихось неприємностей.
Вона зробила в нашому напрямку кілька кроків.
— Ви з Гейлшема, — сказала вона, і її обличчям навіть промайнула посмішка. — Яка несподіванка. Якщо ви не хочете завдавати мені неприємностей, то навіщо ви тут?
Томмі несподівано сказав:
— Ми мусимо з вами поговорити. Я дещо приніс, — він підніс догори сумку, — можливо, це знадобиться для вашої галереї. Нам треба з вами поговорити.