Можливо, спершу я говорила плутано, але зовсім скоро, відчувши більше впевненості, що вона таки слухає, я заспокоїлась і заходилася пояснювати чіткіше. Впродовж тижнів я подумки прокручувала, що саме скажу їй. Я думала про це під час моїх тривалих поїздок автомобілем і сидячи за тихими столиками в кафе станцій техобслуговування. Тоді мені це видавалось таким складним, але я врешті-решт виробила план: слово за словом я запам’ятала кілька ключових рядків, а тоді намалювала подумки мапу, як переходитиму від одного пункту до другого. Але тепер, коли вона сиділа переді мною, більшість із того, що я заготувала, здавалась або непотрібною, або зовсім неправильною. Найдивнішим було те — і Томмі погодився зі мною, коли ми обговорювали це згодом, — що хоча в Гейлшемі вона сприймалась як ворожа незнайомка з зовнішнього світу, тепер, коли ми знову її зустріли, незважаючи на те, що вона не виявила щодо нас жодного тепла, Мадам видавалась кимось майже інтимним і набагато ближчим від усіх, із ким ми познайомилися протягом останніх років. Ось чому всі мої заготовки просто вивітрились, і я заговорила з нею чесно і просто — так, як могла багато років тому звернутись до вихователя. Я розповіла їй про те, що нам доводилось чути, про чутки, пов’язані з гейлшемськими студентами і відтермінуваннями; сказала, що ми усвідомлювали: ці чутки можуть виявитись неточними, і ми ні на що не розраховуємо.
— І навіть якщо це таки правда, — сказала я, — ми знаємо, що ви, мабуть, від усього цього втомились: від пар, які до вас приходять, і стверджують, наче вони закохані. Ми з Томмі ніколи б не наважились вас потурбувати, якби не мали певності.
— Певності? — нарешті заговорила вона, і ми обоє відсахнулись, здивовані. — Кажете, що ви впевнені? Впевнені у своїй любові? Звідки ви знаєте? Думаєте, любов така проста? Отож ви закохані. Глибоко закохані. Ви це хотіли мені сказати?
Її голос звучав майже саркастично, але тоді — поки вона дивилась то на мене, то на Томмі — я шоковано зауважила в її очах сльози.
— Ви в це вірите? Що ви глибоко закохані? І тому ви прийшли до мене, щоб просити про… відтермінування? Чому? Чому ви до мене прийшли?
Якби вона запитувала це з певною інтонацією — наче вся наша ідея була повним божевіллям, — не сумніваюсь, що я впала б у відчай. Але вона говорила не зовсім так. Вона запитувала це майже так, ніби задавала тестове запитання, на яке знала відповідь; наче вже не раз влаштовувала схоже опитування іншим парам. Ось чому я не втрачала надії. Але Томмі, здається, почав тривожитись, оскільки раптово вибухнув:
— Ми прийшли побачити вас з приводу вашої галереї. Здається, ми знаємо, навіщо вона потрібна.
— Моя галерея? — вона схилилась назад, у віконну нішу, і штори загойдались позаду неї. Мадам повільно видихнула.
— Моя галерея. Ви, мабуть, маєте на увазі мою колекцію. Всі картини, вірші, всі ваші роботи, які я збирала роками. Це була тяжка праця, але я в неї вірила, ми всі тоді в неї вірили. Тож вам здається, ніби ви знаєте, навіщо вона, чому саме ми цим займались. Що ж, мені буде дуже цікаво це почути. Тому що, мушу сказати: я сама постійно задаю собі це запитання.
Вона раптом перевела погляд із Томмі на мене.
— Я надто далеко зайшла? — запитала вона.
Я не знала, що відповісти, тому просто сказала:
— Ні, ні.
— Я надто далеко зайшла, — сказала вона. — Перепрошую. Я завжди надто далеко заходжу, коли про це говорю. Забудьте про те, що я сказала щойно. Молодий чоловіче, ви збирались розповісти мені про мою галерею. Прошу — дозвольте це почути.
— Вона допомагає вам визначити, — сказав Томмі. — Дає на що спиратись. Інакше звідки б ви знали, чи правду кажуть ті учні, які приходять і стверджують, що вони закохані?
Погляд Мадам знову змістився на мене, але мені здавалось, вона роздивляється щось на моїй руці. Я навіть опустила голову, щоб поглянути, чи у мене на рукаві немає пташиного посліду. Тоді я почула її голос: