— І це причина, з якої я зібрала ваші роботи, як ви вважаєте. Моя галерея — так ви її завжди називали. Коли я вперше почула це, то розсміялась. Але з часом і сама почала так про неї думати. Моя галерея. А тепер поясність мені, молодий чоловіче. Чому моя галерея мала б допомогти у визначенні того, чи справді ви закохані?
— Тому що вона допомагає побачити, які ми насправді, — сказав Томмі. — Тому що…
— Тому що, звісно, — раптово обірвала його Мадам, — творчість повинна проявити вашу внутрішню суть! Ось у чому річ, чи не так? Тому що творчість покаже ваші душі!
Вона несподівано повернулась до мене знову і запитала:
— Я зайшла занадто далеко?
Вона вже казала таке, і мені знову здалося, що вона дивиться на точку на моєму рукаві. Але цього разу дрібна підозра, що виникла, коли Мадам першого разу запитала «Я зайшла занадто далеко?», почала рости. Я пильно придивилась до неї, але вона ніби відчула мою прискіпливість і знову повернулась до Томмі.
— Добре, — сказала вона. — Продовжмо. Що ви мені казали?
— Проблема в тому, — сказав Томмі, — що в ті часи я почувався розгубленим.
— Ви щось казали про власну творчість. Що мистецтво оголює душу митця.
— Ну, я намагаюсь сказати, — наполягав Томмі, — що в ті часи я почувався таким розгубленим, що не здатен був на творчість. Я не міг нічого робити. Знаю, що повинен був, але почувався розгубленим. Тому у вашій Галереї немає моїх творів. Я знаю, що це моя провина, і знаю, що вже, мабуть, надто пізно, але я приніс із собою дещо, — він підняв сумку і почав її розстібати. — Деякі з цих робіт були створені недавно, інші — досить давно. А твори Кет у вас повинні бути. Її твори часто забирали до Галереї. Правда, Кет?
Якусь мить вони обоє дивились на мене. Тоді Мадам майже нечутно сказала:
— Бідні створіння. Що ми з вами зробили? Всіма нашими задумами й планами? — ці слова зависли в повітрі, а я знову помітила сльози в її очах. Вона обернулась до мене і запитала:
— Ми продовжимо цю розмову? Ви бажаєте продовжувати?
Коли вона це промовила, розмита підозра, що з’явилась у мене раніше, стала конкретнішою. «Я зайшла занадто далеко?» А тепер: «Ви бажаєте продовжувати?» Мене пронизав мороз, коли я усвідомила, що ці запитання вона задавала не мені і не Томмі, а комусь іншому — комусь, хто слухав позаду в темній частині кімнати.
Я поволі обернулась і почала вдивлятись у темряву. Мені не вдавалось нічого розгледіти, натомість я почула механічний звук з досить великої відстані — здавалось, будинок простягається набагато далі, ніж я уявляла. Потім я розгледіла якусь форму, що рухалася в нашому напрямку, і жіночий голос промовив:
— Так, Марі-Клод. Продовжмо.
Я все ще вдивлялась у темряву, коли почула, як Мадам чмихнула, пройшла повз нас і зникла в темряві. Долинули гучніші механічні брязкання, і Мадам знову з’явилась, везучи когось на інвалідному возику. Вони проминули нас, і якийсь час я не могла розгледіти особу у возику, оскільки Мадам її закривала собою. Але ось Мадам обернула возика, щоб ми могли побачити ту, що у ньому сиділа.
— Розмовляйте з ними. Це з вами вони прийшли говорити.
— Я теж так вважаю.
Особа в інвалідному возику мала хворобливий і покручений вигляд, і я змогла впізнати її майже винятково завдяки голосу.
— Міс Емілі, — неголосно промовив Томмі.
— Ви з ними розмовляйте, — сказала Мадам, наче вмивала від усього руки. Але так і залишилась стояти позаду возика, пропалюючи нас поглядом.
Розділ двадцять другий
— Марі-Клод має рацію, — сказала міс Емілі. — Розмовляти вам слід зі мною. Марі-Клод багато зробила для нашого проекту. І те, як усе завершилось, змусило її зневіритись. Щодо мене, хоч яким би глибоким було розчарування, я все ж не почуваюсь аж так погано. Думаю, те, чого ми досягнули, заслуговує певної поваги. Ось поглянути на вас. У вас все добре. Впевнена, що ви могли б розповісти мені чимало такого, чим я пишалась би. Як вас звати, нагадайте? Ні-ні, заждіть. Я пригадаю сама. Ти — хлопчик зі складним характером. Зі складним характером і великим серцем. Томмі. Я права? А ти, звісно, Кеті Г. Ти чудово проявляєш себе в ролі опікунки. Ми про тебе багато чули. Бачите, я все пам’ятаю. Я б навіть наважилась заявити, що пам’ятаю кожного.
— І яка їм від цього користь? — запитала Мадам, а тоді обійшла інвалідний візок, проминула нас і зникла в темряві. Там, як мені здалося, вона зайняла те місце, де недавно перебувала міс Емілі.