— Міс Емілі, — сказала я, — як приємно знову вас бачити.
— Дуже мило з твого боку так казати. Я впізнала тебе, але ти мене могла не впізнати. Насправді, Кеті Г., якось недавно я проходила повз тебе, коли ти сиділа там на лавці, і ти мене не впізнала. Ти поглянула на Джорджа, великого нігерійця, який мене віз. О так, ти на нього уважно поглянула, а він поглянув на тебе. Я і слова не промовила, і ти навіть не здогадалась, що то була я. Але сьогодні, у теперішньому контексті, ми одне одного впізнаємо. Ви, здається, шоковані моїм станом. Я останнім часом не в найкращому стані, але сподіваюсь, ця штукенція — не назавжди. На жаль, мої дорогі, я не зможу розважати вас так довго, як мені хотілося б, оскільки невдовзі приїдуть робітники, щоб забрати мою тумбочку. Це надзвичайний предмет. Джордж обгорнув її захисною прокладкою, але я наполягла, що все одно стежитиму за транспортуванням сама. З тими робітниками ніколи невідомо. Вони так грубо поводяться з речами, під час їзди меблі катуляються всередині вантажівки, а потім їхній працедавець стверджує, що пошкодження були від початку. Таке з нами вже траплялось, тож цього разу я наполягла, що їхатиму поруч. Річ прекрасна, вона була зі мною ще в Гейлшемі, тож я налаштована отримати за неї справедливу ціну. Отож, коли вони прийдуть, мені доведеться вас, на жаль, покинути. Але я бачу, мої дорогі, що ви прийшли за покликом сердець. Зізнаюсь, мені радісно вас бачити. І Марі-Клод також радісно, хоча цього і не скажеш з її вигляду. Правда, серденько? Ох, вона вдає, що це не так, але це так. Вона зворушена тим, що ви нас знайшли. Так, вона зовсім розкисла, не зважайте, учні, не зважайте на неї. А зараз я постараюсь відповісти на ваші запитання, як тільки зможу. Мені безліч разів доводилось стикатись із цими чутками. Коли ми ще були в Гейлшемі, до нас за рік приходило дві або й три пари, щоб поговорити про це. Нам навіть писали. Такий великий маєток нескладно знайти, якщо прагнеш порушити правила. Так що, як бачите, ця чутка існувала ще задовго до вас.
Вона якусь мить дивилась на нас, тоді глибоко вдихнула.
— У самому Гейлшемі, коли починались такі розмови, я докладала всіх зусиль, щоб їх викорінити. Але що я могла вдіяти з учнями, які вже від нас ішли? Врешті, я повірила — і Марі-Клод вірить у це також, правда, серденько? — що ця чутка — не просто окрема чутка. Я маю на увазі, що вона відроджується на рівному місці знову і знову. Коли вдається знайти джерело і перекрити його, ти не можеш завадити тому, щоб чутка зародилась деінде. Я дійшла до цього висновку і перестала хвилюватись. А Марі-Клод не хвилювалася через це ніколи. Вона дивилась на це так: «Якщо вони такі дурні, нехай собі вірять». О так, не треба робити оце своє пісне обличчя. Ти так сприймала це від самого початку. Минуло багато років, але я так і не дійшла такої ж думки. Але щораз починала думати: можливо, мені справді не слід хвилюватись. Зрештою, це не мій обов’язок. Після того, як кілька пар розчарується, решта перестане перевіряти. Нехай собі мріють, можна дозволити їм цю маленьку фантазію. Що в цьому поганого? Але вас двох, я бачу, це не стосується. Ви серйозно налаштовані. Ви все старанно продумали. Ви сподівались старанно. Таких учнів, як ви, мені справді шкода. Я не відчуваю навіть найменшого задоволення від того, що мушу вас розчарувати. Але іншого варіанта немає.
Мені не хотілось дивитися на Томмі. Я почувала несподіваний спокій, і незважаючи на те, що слова міс Емілі повинні були нас розчавити, в них крився певний сенс, який означав щось глибше, щось приховане, і свідчив, що ми не проникли до суті речей. Існувала навіть імовірність, що вона казала неправду. Тож я запитала:
— Тобто річ у тому, що відтермінувань не існує? Що ви нічого не можете вдіяти?
Вона повільно похитала головою з боку в бік:
— У цій чутці немає правди. Вибачте. Мені щиро жаль.
Раптом Томмі запитав:
— А раніше вона була правдива? До того, як закрили Гейлшем?
Міс Емілі продовжувала хитати головою:
— В ній ніколи не було правди. Навіть до морнінґдейлського скандалу, коли Гейлшем почали вважати орієнтиром, прикладом того, як можна проявляти гуманніше ставлення і по-людськи розв’язувати ці речі — навіть тоді це не було правдою. Краще нам чітко все з’ясувати. Видавання бажаного за дійсне. Все, чим була ця чутка. Ой Боже — це що, робітники прийшли по тумбочку?
Подзвонили у двері, і, судячи з кроків, хтось пішов їх відчиняти. З вузького коридору долинули чоловічі голоси, а з темряви позаду виринула Мадам, перетнула кімнату і вийшла геть. Міс Емілі нахилилась уперед в інвалідному візку, прискіпливо дослухаючись. Тоді сказала: