— Це не вони. Це знову ті неприємні люди з оздоблювальної фірми. Марі-Клод із цим розбереться. Отож, мої дорогі, у нас ще п’ять хвилин. Чи хотіли ви ще про щось зі мною поговорити? Звичайно, це йде всупереч усім правилам, і Марі-Клод ніколи не повинна була вас запрошувати. А я, звісно, мала б попросити вас піти, щойно довідалась про вашу появу. Але сьогодні Марі-Клод не надто зважає на їхні правила, і я також, мушу зізнатись. Тому, якщо хочете ще трохи побути, залишайтесь.
— Якщо ця чутка ніколи не мала правдивих підстав, — сказав Томмі, — то чому ви забирали наші творчі роботи? Галереї також не існувало?
— Галерея? Чутки про неї мали в собі зерно правди. Галерея була. Існує вона і після змін. Сьогодні вона тут, у цьому будинку. Мені довелось її трохи прорідити, і я тепер шкодую. Але тут не вистачало місця для геть усього. Навіщо ми забирали ваші роботи? Ви про це запитуєте?
— Не тільки про це, — тихо сказала я. — Навіщо ми взагалі займались творчістю? Навіщо ви нас навчали, заохочували, чому хотіли, щоб ми створювали ці роботи? Якщо ми потрібні лише для виїмок, а потім приречені помирати, то навіщо всі ці уроки? Навіщо всі ті книжки і розмови?
— Навіщо взагалі був потрібен Гейлшем? — долинув із коридору голос Мадам. Вона знову пройшла повз нас і зникла в темній частині кімнати. — Хороше запитання.
Міс Емілі простежила за нею поглядом і якийсь час дивилась у точку позад нас. Мені хотілось обернутися і простежити за цим обміном поглядами, але мене охопило відчуття, ніби ми в Гейлшемі і повинні дивитись лише перед собою, зосередивши всю свою увагу. Тоді міс Емілі сказала:
— Так, навіщо взагалі потрібен Гейлшем? Марі-Клод любить про це запитувати. Не так давно, до морнінґдейлського скандалу вона навіть не мріяла б про те, щоб ставити таке запитання. Це навіть до голови їй не прийшло б. Ти знаєш, що це правда, не дивись так на мене! Тільки одна особа в ті часи задавала такі запитання, і це була я. Я запитувала про це ще задовго до Морнінґдейла, із самого початку. І це полегшувало життя іншим, Марі-Клод, так, усім іншим — вони могли жити безтурботно. І ви всі, учні, також. Тому що я турбувалась, і я ставила запитання замість вас. І поки я була непохитна, у ваших думках не з’являлося жодних сумнівів, ні в кого. Але ти поставив своє запитання, любий хлопчику. Давай я відповім на найпростіше — і, можливо, це буде відповідь і на всі інші. Навіщо ми забирали ваші творчі роботи? Навіщо ми це робили? Ти сказав раніше цікаву річ, Томмі. Коли говорив про це з Марі-Клод. Ти сказав, що це для того, щоб проявити, якими ви є насправді. Якими ви є всередині. Ти так сказав, правда? Що ж, ти не надто помилявся. Ми відбирали ваші творчі роботи, тому що думали, що це проявить ваші душі. Або, якщо точніше — щоб довести, що ви взагалі маєте душі.
Вона замовкла, а ми з Томмі вперше перезирнулись. Тоді я запитала:
— Навіщо доводити таке, міс Емілі? Невже хтось думав, що у нас немає душ?
На її обличчі з’явилась тонка посмішка.
— Як зворушливо бачити, Кеті, що тебе це так ошелешило. Це засвідчує, що ми добре виконували свою роботу. Ти запитуєш, чи хтось сумнівався, що у вас є душі? Мені доведеться тобі сказати, серденько, що колись, коли ми тільки починали, таке бачення було розповсюджене. І хоча з того часу багато змінилось, навіть сьогодні це переконання побутує не всюди. Ви, учні Гейлшема, навіть опинившись у зовнішньому світі, і половини правди не знаєте. В різних куточках країни саме в цю мить інших учнів утримують в жалюгідних умовах — умовах, яких ви, студенти Гейлшема, й уявити собі не можете. А тепер, коли нас більше немає, ситуація тільки погіршується.
Вона знову замовкла і кілька секунд пильно дивилась на нас примруженими очима. Тоді продовжила:
— Хай там як, а ми принаймні докладали зусиль, щоб під нашою опікою ви виростали за чудових обставин. А ще ми дбали, щоб після того, як ви покидали заклад, вам усе ж не доводилось стикатись із найстрашнішими жахіттями. Це все, що ми могли для вас зробити. Але ця ваша мрія, мрія про те, щоб мати змогу відтермінувати. Такі речі завжди залишались за межами наших повноважень, навіть незважаючи на наші впливи. Вибачте, я розумію, що мої слова вас не потішать. Але вони не повинні вас пригнічувати. Сподіваюсь, ви здатні поцінувати те, скільки всього ми змогли для вас забезпечити. Погляньте-но на себе! У вас були хороші життя, ви освічені й інтелігентні. Пробачте, що ми не змогли забезпечити вам більшого, але ви повинні усвідомити, наскільки гірше все було колись. Коли ми з Марі-Клод лише починали, таких місць, як Гейлшем, не було взагалі. Ми і Ґленморґан-гаус стали першими. За кілька років з’явився Фонд Сондерс. Разом ми розпочали немасштабний, але гучний рух, і кинули виклик тому підходові, який застосовувався у програмі виїмок. Найважливіше, що ми продемонстрували світові: якщо учнів вирощувати в гуманному, культурному оточенні, вони виростають такими ж чутливими й розумними, як звичайні люди. Раніше всі клони — чи то пак, учні, як ми воліємо вас називати — існували тільки для того, щоб служити джерелом постачання для медичної науки. Спочатку, після війни, саме цим ви й були для більшості людей. Незрозумілі об’єкти в пробірках. Ти не погоджуєшся зі мною, Марі-Клод? Вона дуже тихо поводиться. Зазвичай її просто заткнути неможливо, коли доходить до цієї теми. Ваша присутність, дорогі мої, здається, зв’язала їй язик. Чудово. Отже, повернімося до твого запитання, Томмі. Ось навіщо ми збирали ваші творчі роботи. Ми відбирали найкращі і влаштовували спеціальні виставки. Наприкінці сімдесятих, коли наш вплив значно зріс, ми організували в різних куточках країни великі події. Туди приходили міністри, єпископи, відомі люди. Звучали промови, вливались значні кошти. «Ось, погляньте-но!» — могли сказати ми. — «Погляньте на це мистецтво! Як ви смієте стверджувати, що ці діти — нижчі від людей?» О так, наш рух тоді широко підтримували, більшість була на нашому боці.