З табору заброд линули спів та регіт, пахощі смаженини та дзенькіт розладнаного десятиструнного кіннора. Ані вельмож, ані Лавані не було видно, проте щойно Ейсав ступив до кола світла, один з них вийшов із шатра, вбраний недбало, мовби щойно був змушений накинути щось, аби не світити спіднім. Гур почув, як неподалік від нього Дан голосно видихнув, гамуючи лють.
Ейсав говорив ґречно та ваговито, проте вельможа навіть не дослухав його і, зробивши знак слугам, повернувся до шатра. Ті повільно підвелися, невдоволені перешкодою грядущій вечері; хтось похапцем витирав руки від жиру, а інші уже тримали напоготові мечі та ножі. Ейсав не зрушив з місця.
Гур зважив свого ножа на долоні.
– Ти готовий вбивати заради своєї сестри? – спитав він у брата Лавані.
Той рвучко кивнув.
І вівчарський ніж, нагайкою розпоровши повітря, вп'явся в груди найближчого до Ейсава нападника. Наступної миті скривджена рідня господаря стад посунула на табір, швидко зламавши спротив перевагою у числі та люті.
Шатра знесли, і там, певна річ, знайшлася й Лаваш'. Розхристана й перелякана, з разком намиста на шиї та якимсь пір'ям у волоссі, вона тулилася в куточку, наче зацьковане звіреня. Побачивши рідних, вона з гуком кинулася до батька, але той спинив її і, пильно оглянувши, зацідив малій розгонистого ляпаса, аж та впала навколішки. Брати ніяково повідводили очі.
Тої миті, користуючись нагодою, один з вельмож, якого тримали, не знаючи, що з ним робити, двоє Ейсавових слуг, шарпнувся до меча, що його ніхто не завважив на втоптаній землі. Прудкий вельможа міг би ще завдати мороки, проте Гур, який стояв неподалік, спостеріг його рух і, недбало відштовхнувши брання, став на лезо ногою.
Ейсав розвернувся на шум і насупив брову – Що робити з цими? – спитали слуги, кивнувши на полонених гульвіс.
– Смерть! – мстиво виголосив Дан.
Родичі радо підтримали його. «Каміння!»,
«Скорпіони!» – лунали пропозиції охочих розваги. – «Віддати воронам!» Ейсав вагався, вочевидь, зважуючи переваги різновидів кривавої помсти.
– Відпусти цих двох, – стиха сказав Гур, проте всі добре почули його слова, бо якраз запала приголомшена тиша.
– Та все гаразд, – втомлено пояснив Ейсав, – він тепер говорить. Му? То що ти верзеш, злидню?
Гур спроквола усміхнувся.
– Твій нікчемний раб вважає, що ти, Ейсаве, вчиниш дурницю, стративши царських вельмож без суду та свідчення. Кілька їхніх слуг встигли втекти, і рідні цих-от славних городян неодмінно звинуватять вас у розбійному нападі та вбивстві.
Ейсав тяжко зітхнув.
– Говорить він… а ліпше мовчав би. Ну, то де я тобі візьму суддів? Чи ти пропонуєш відвезти їх до храму Вакіля-упорядника?
– Навряд чи у храмі Вакіля засудять їх на смерть. Закони… – Гур зневажливо гмукнув. – Закони Вакіля прирікають того, хто… ну, скажімо, викрав незаміжню дівчину, до примусового одруження з нею. Ну, а що йому завадить одружитися і стати невдовзі безутішним вдівцем?
Рідня Ейсава витріщилася на Гура в побожному зачудуванні. І оцей-от розумник чистив їхній посуд і прибирав гній за вівцями?
Проте володар стад не схильний був так скоро визнати поразку.
– А що говорять Закони Вакіля про… гм, викрадення заміжньої?
– Смерть. Якщо буде доведено, що вона опиралася.
– Ага! – Ейсав кинув швидкий погляд на зарюмсану дочку. – Ну, то слід швиденько віддати її заміж.
– За кого, тату? – захвилювався Дан.
Глава родини трохи повагався.
– А хоч би й за нього.
– За мене?! – вжахнувся Гур. – Ти що, господарю, схибнувся, що готовий віддати рідну доньку за раба?
– А чого ж… – примружився Ейсав. – Буде їй наука. Ну, та що вже… я виділю тобі частку землі і трохи овець. І на сьомий рік дам тобі свободу.
І жінку, й овець, і навіть свободу… Повні жмені щастя!
– Щедра обіцянка, – Гур зітхнув, – але жінка повинна вийти заміж до викрадення. А не зараз же після. Позивача допитують жерці Кушара-доброчесного, дурити яких я, принаймні, не радив би.
– Та невже ж нема на них кари? – заголосив Дан. – Хіба з сестрою нашою чинитимуть, як із повією?
Ейсавові родичі обурено заворушилися, вимогливо позираючи на Гура. І чого лише він втрутився у справу, яка його особисто ніяк не обходить?
– Нехай… – нарешті виснував він, – нехай один із них заплатить Ейсаву п'ятдесят сіклів срібла, скільки годиться давати відкупу за наречену з доброго дому. А що чинять так за нашим присудом і за власної провини, то нехай залишать пергамент зі свідченням, який ми доправимо до храму Вакіля, де їхній вчинок буде зважено та занотовано.
Запала мовчанка, і, доки рідня Ейсава виважувала так і сяк свою вигоду від наслідків прикрої події, один з вельмож стиха розсміявся.
– Ти… – мовив він, звертаючись до Гура, – хоч знаєш, кого маєш намір зганьбити?
– Йахх! Завуле, мовчи! – відгукнувся другий. – Не дражни тих амгареці
Завул дратівливо чмихнув.
– Мені байдуже до амгарец, – тихо відгукнувся він, – я хочу знати, хто цей асатаї
Він кивнув на Гура, випромінюючи притлумлену лють. «Асата» означає дрібна перешкода, прикрість; вельможа хотів, вочевидь, засвідчити свою зневагу раптовому знавцю законів, але Гур лише всміхнувся, відзначивши кумедне назвисько. Так і сталося, що іменем, яке принесе таку прикру славу, вперше назвали його люди, що їм він врятував життя. Не маючи, правда, жодного на те бажання.
Ейсав таки розважив відпустити вельмож. Не раніше, звісно, аніж вони виконали присуд раба-мудрагеля, залишивши свої статки і своє добре ім'я в руках зневажених ними «людей землі».
Рідня та домашні господаря стад цілком втішилися таким вирішенням справи. Мертвих поховали, поранених доглянули, а іншим, які брали участь у бойовиську, влаштували обрядове омивання, що мусило змити нечистоту смерті з їхніх тіл. Гур із подивом зрозумів, що вбивство жодним чином його не зворушило, тоді як інші скотарі з полегкістю опускали руки в «живу» воду джерела, неначе тінь чужої смерті пропікала їм долоні. Наслідуючи їх, проте, Гур і собі опустив руки до джерела, і жива вода на мить зануртувала коло його долонь, мовби торкнувшись розпеченого металу. Ейсав, що опікувався обрядом, насупився, спостерігали таку дивовижу, і тоді, власне, він збагнув, як саме слід йому вчинити з чудним рабом.
Він вирішив доручити Гурові пергамент зі свідченнями вельмож, аби той доправив його до храму Вакіля у Зам-Арі. Ніхто з його домашніх ніколи не мав справи з тамтешніми жерцями, але щодо Гура Ейсав чомусь був певен – той, коли треба, дасть раду і жерцям, і свідченням. Та й, де правду діти, Гур-звіреня лякав господаря стад, скидаючись часом на темних духів Мовчазної Ями, і краще було би спровадити його десь подалі, нехай навіть це означатиме незворотну втрату тридцяти мідних сіклів.
Гур не опирався Ейсавовій ухвалі і навіть зрадів змінам, бо кривава сутичка і ненависть вельмож розпалили в ньому забуту доти гарячку дії. Отож, взявши подаровану господарем торбу з овечої шкури, в якій містилося кілька хлібці в, пригорща маслин та покинутий вельможами кіннор, він вирушив до царського міста Зам-Арі. Єдине, про що він шкодував, – це про те, що йому не вдалося попрощатися з Лавані. її – віднині багату наречену – не випускали з дому, готуючи до спішного шлюбу; та вона ніби й сама уникала Гура, і тільки згодом він знайшов на денці своєї торби «троянду пустелі», котру колись подарував малій. Не знати, що вона хотіла сказати у такий спосіб, але відтоді він завжди носив «троянду» із собою.
На коротку мить запала тиша, мовби гості мої дослухалися до велемовного присуду очманілого від зорепаду цвіркуна.