— Даруйте, синьйоре Монделлі, але хіба всі ваші конкуренти не в такому самому становищі?
— Моїх конкуренти — переважно німці. У них досить назбираєсся дойчмарок для інвестицій, щоб знищувати хімічні відходи, як заманеться бюрократам. А в мене їх нема. Це змова німців, щоб позбутися конкуренції в бізнесі.
— То чому ви прийшли до мене? Чому не звернулися до свого уряду?
— Ох, містере Укат, хіба ж ви не зна'те італійських політиків? Мій уряд не поможе, він-бо вже уклав угоду з німцями щодо перевиробництва вина. Італійські фермери продовжуватимуть виробляти дотаційні вина, які нікому й не потрібні, в обмін на нові правила знищення хімічних відходів. Італійських виробників вин аж триста тисяч, а Монделлі лише один. Ви політик і знаєте, як такі цифри співвідносяться.
Монделлі утримався й не пояснив, що він додатково ускладнив питання тим, що втік з молодою телеактрисою-неаполітанкою, в той час як сам досі одружений з сестрою італійського міністра фінансів. Тепер у Римі його зустрінуть з такою самою теплотою, як повний автобус англійських уболівальників.
— Дуже сумно, синьйоре Монделлі, вельми вам співчуваю. Але, безперечно, це італійська справа.
— Це європейська справа, синьйоре Укат. Бюрократи діють від імені Європи. Вони надто себе переоцінюють. А ви і всі британці відомі як найкращі та найсильніші супротивники брюссельських бюрократів. Тому я прошу вас подумати. Прошу помогти. Спиніть директиву. Комісар з довкілля у Брюсселі. Він англієць. Ваш друг, еге?
— Можна сказати і так...
— Хороша людина — він трохи зам'який, мабуть. Надто легко дає вводити себе в оману цим чинушам. Але приємний.
— Можна сказати і так...
— Як я розумію, він бажа, щоб ви продовжили його термін після закінчення його повноважень. Він вас послуха.
Це була правда, звісно, кожне слово.
— Можна подумати і так, синьйоре Монделлі, але я не можу прокоментувати.
— Прем'єр-міністре, я не можу описати, наскільки був би вдячний.
Це було не зовсім точно. Уркгарт знав від голови партії, що Монделлі якраз чітко описав, наскільки був би вдячний. Він запропонував сто тисяч фунтів у партійну касу. «На знак подяки великому інтернаціоналісту»,— як він висловився. Стемпер вважав, що чудово впорався, знайшовши для партії такі кошти, але Уркгарт збирався його розчарувати.
— Боюсь, я не зможу допомогти вам, синьйоре Монделлі.
— Ах, це ваше британське почуття гумору! — сказав він зовсім не тоном поціновувача.
Уркгарт скривився, наче лимон укусив.
— Ваші особисті проблеми в компетенції італійського уряду. Ви повинні це зрозуміти.
— Мені кінець...
— Співчуваю.
— Але я думав...— італієць кинув благальний погляд на Стемпера; той знизав плечима.— Я думав, ви зможете мені помогти.
— Я не можу допомогти вам, синьйоре Монделлі, як італійському громадянину. Прямо — не можу.
Монделлі смикав свою чорну краватку, і його очі, здавалося, ще більше вилізли з орбіт.
— Хай там як, у серйозних обставинах я готовий у дечому стати на ваш бік. Британський уряд теж не в захваті від брюссельської пропозиції. У наших власних інтересах, ви розумієте. Якби це залежало тільки від мене, я наклав би вето на весь план.
Оркестр починав збиратися до ями, й оперний театр заповнився очікувальним дзижчанням.
— На жаль,— провадив Уркгарт,— це лише одне з численних питань, які нам доведеться розв'язувати під час перемовин з нашими європейськими партнерами, у тому числі з комісарами, навіть британськими. Вони даватимуть і братимуть. А в нас у країні стільки незгод! Нас чекають нелегкі часи.
— На кону весь мій бізнес, прем'єр-міністре. На дно підуть або нові правила, або я сам.