— Я — бізнесмен, а не політик,— кокетливо запротестував він, але осмикнув себе. Вона дала йому шанс увірватися до їхнього тісного кола, де обговорювалися таємниці, тож немає сенсу пручатися.— Ну що ж, дам вам урок з підручника політика. Якщо міністр хоче щось сказати, але вважає за нерозумне сам це виголошувати, він шукає когось, хто сказав би промову замість нього. Колегу-депутата, заможного підприємця, навіть редактора газети. У вас є друзі, впливові друзі. Скажімо, лорд Квіллінґтон, присутній тут, який має голос і місце в палаті лордів.
— Раби, прикуті до галери уряду, ось за кого нас мають,— смикнув носом Квіллінґтон.
— Ви такими й залишитеся, якщо не скажете слова на свій захист,— попередив Лендлес.
— Звучить як заколот,— озвався брат Квіллінґтона від столу з трунками,— проти уряду.
— То й що? Вам немає чого втрачати. Це краще, ніж мовчки терпіти знущання. Пам'ятаєте, що вони поривалися скоїти з промовою короля? Ви теж на лінії вогню.
— Давно не брався за цього Уркгарта,— пробуркотів Квіллінґтон над келихом бренді.
— Преса все одно про це не напише,— зауважив його брат, подаючи принцесі повний келих. Коли він сів, то Лендлес помітив, що він ще більше наблизився до сусідки. Їхні руки були поряд на автомобільному чохлі.
— Щось преса та й напише,— зауважив Лендлес.
— Бенджаміне, звісно, ви просто душка,— заспокійливо мовила Шарлотта,— але їх цікавить лише моє фото, де у мене сукня задерлася до вух, щоб інші могли попліткувати, де я купляю собі трусики.
Не зовсім так, подумалося Лендлесу. Пресу здебільшого цікавить, де вона залишає свою спідню білизну, а не купляє.
— Не треба надто заохочувати журналістів,— провадив Мікі.— Особливо перством. А то це затьмарює їм об'єктивний погляд. Змушує їх надто кирпу гнути.
Лендлес не образився; навпаки, відчував, що вони повільно починають приймати його, абстрагуючись від того, що він народився в іншому світі.
— Знаєте, мабуть, ваша правда,— підтримав Квіллінґтон.— Чорт, нам тепер дозволяють лише промови виголошувати в палаті лордів, тож час нам цим скористатися. Ти ж розумієш, Біні, що надання титулу лорда і принцип спадковості — це захист для тебе і твоїх близьких.
— Якщо ви хочете висловитися, я це можу забезпечити,— запропонував Лендлес.— Як ми зробили це з різдвяною промовою.
— Думаю, це збіса добра ідея, Біні,— сказав Квіллінґтон. Він уже експропріював цю ідею як власну.— Усе, що ти хочеш сказати, я скажу за тебе. Якщо король не може зробити публічний виступ, тоді за нього це зроблю я. В публічних звітах палати лордів. Ми не повинні дозволити заткнути нам рота кляпом,— він кивнув, підтверджуючи власні слова.— Шкода, що ви не можете лишитися на ніч, Лендлесе,— провадив він.— Є багато інших ідей, у яких я хотів би вас використати.
Розмову було вичерпано.
— Іншим разом, згода?
Лендлес зрозумів натяк і глянув на годинник.
— Мені пора,— зронив він і звівся, щоб почати церемонію прощання з кожним.
Він був радий вийти на свіже повітря. Його місце не тут, не з цими людьми; байдуже, які вони чемні та яких успіхів він досяг, йому ніколи не належати до їхнього кола. Вони цього не допустять. Можливо, він і купив квиток до обіднього столу, але прийому до клубу він не купить. Він не протестував, бо й не хотів приєднуватися. Це ж учора, а не завтра. Хай там що, на коні він виглядав би як паяц. Але він ні про що не шкодував. На порозі він озирнувся: поряд з коминком йому було видно власника маєтку — мрійника про лицарські поєдинки, що чекає на свою годину в палаті лордів. І було видно принцесу та Квіллінґтона-молодшого, які, очікуючи на зникнення чужинця, сиділи на канапі, тримаючись за руки. Тут буде досхочу матеріалу для репортажів — слід лише набратися терпіння.
Розділ двадцять шостий
Королівське сумління — наче вітер на кукурудзяному полі. Може трохи зворушити, але, як правило, тривалого ефекту годі чекати.
Черговий палати общин зайшов до чоловічої вбиральні, вишукуючи свою здобич. У нього було термінове повідомлення для Тома Вортингтона, парламентаря-лейбориста, чия кандидатура зазвичай висувалася від виборчого округу гірняків графства Дебіршир, доки там не позачиняли шахти; він досі пишався власним робітничим походженням, хоча вже понад двадцять років не бруднив рук нічим, окрім чорнила і кетчупу. Туалети були в неминучому вікторіанському стилі, з вишуканими старовинними кахлями і порцеляною,— всю картину порушувала тільки електрична сушарка, під гарячі подуви якої підставив руки Джеремі Колторп — відомий підстаркуватий і пихатий депутат від претензійних центральних графств.