— Але, мадам спікере, ми повинні реагувати на атаки, спрямовані на нас, і байдуже, звідки ці напади. Дебати на іншу тему — буцімто про полювання на лисиць — перетворилися на пряму атаку на нашу палату. Авжеж, мадам спікере, я не ставлю під сумнів чесність нападників...
Їй сподобалося, як це звучить, і вона завагалася.
— Думаю, це можливо,— вів далі Колторп,— палко перейматися майбуттям нації навіть верхи на коні, ганяючись за лисицями...— (3 лавок довкола зазвучало на його підтримку веселе гарчання).— Навіть можливо перейматися тяжким становищем безпритульних, мешкаючи в розкішному палаці... точніше, у кількох палацах. Навіть можливо — я не стану заперечувати,— що подорожі країною в лімузині з шофером або у приватному поїзді на сорок вагонів дають унікальну можливість зрозуміти проблеми всіх прикутих до інвалідного візка...
— Сорок вагонів? — поцікавився якийсь голос.— Нащо, заради всього святого, йому сорок вагонів?
Мадам спікер знову звелася на ноги, стала навшпиньки, намагаючись додати собі зросту, а відтак — авторитету, і гнівно заблискала окулярами в бік промовця, але Колторп, у свою чергу підвищивши голос, проігнорував її.
— Також можливо для тих, хто живе винятково за рахунок платників податків, але сам податків не платить, звинувачувати платників у жадобі й егоїзмі. Усе це можливо, мадам спікере, але чи не нагадує це візок органічного добрива, яке розкидають у палацових садах?
Горлання мадам спікера «До порядку! До порядку!» миттєво потонули в галасі.
— Якщо вельмишановний джентльмен негайно не сяде на своє місце, я буду змушена закликати його до порядку,— промовила вона, погрожуючи Колторпу процедурою, за якою його можна вигнати з парламенту до кінця робочого тижня. Але було вже запізно. Колторп, подивившись на галерею для преси, побачив, що репортери люто шкрябають у нотатниках. На нього вже чекатиме зграя борзописців, щойно він покине залу. Він сказав усе, що хотів; його закличуть до порядку в усіх ранкових газетах. «Порядок! Поря-а-а-адок!» — кричала мадам спікер. Сподіваючись, що робить це з гідністю, Колторп уклонився — і шапокляк звалився з голови й покотився по підлозі, а Колторп знову сів на своє місце.
Розділ двадцять восьмий
Лояльність, як і целібат, легко задекларувати, але страшенно важко їх дотримуватися.
Лендлесу саме підстригали волосся, коли раптом пролунав дзвінок, а він не любив, щоб його турбували в таку мить. Секретарка вважала, що його незадоволення викликане збентеженням, адже його перукар, який відвідував бізнесмена раз на два тижні на роботі, був, як вона висловилася, «вразливий», однак Лендлеса це не хвилювало. Квентин був єдиним перукарем, який умів укладати його волосся, більше схоже на мотуззя, причому без пінок, а крім того, у Лендлеса була настільки стійка репутація бабія, що ніхто б не запідозрив його в чомусь через спілкування з манірним геєм. Насправді ж перукар був затятим пліткарем, який буквально фонтанував оповідками про інших своїх модних клієнтів, кожен з яких, здавалося, сприймав його як отця-духівника й повіряв таємниці свого сексуального життя. Лендлес ніколи не припиняв дивуватися тому, в чому люди зізнаються або про що фантазують під впливом такої слабкої зброї, як шампунь і професійний масаж голови. Сам він тримав рот на замку і слухав. Він поринув у прецікавий звіт про те, які частини тіла і в якому стилі голить провідна зірка вітчизняного романтичного мильного серіалу, коли зненацька його відволікло дзеленчання телефону.
Це був головний редактор — звертався по консультацію, щоб, як завше, уберегти свою шкуру. Однак Лендлес не заперечував. Урешті-решт, це стосувалося його.
— Як інші це обіграють? — пробурчав він.
— Ніхто до кінця не певен. Такого ще не бувало.
Справа стосувалася короля, прем'єр-міністра, палати лордів і палати общин — бракувало архієпископа, але, безсумнівно, «Сан» або «Мірор» знайдуть якусь ниточку. Але підняли тему двоє круглих нулів: мало хто чув про Колторпа, і ніхто взагалі — про Квіллінґтона. Це було делікатне питання — може, надрукувати параграф на парламентській сторінці?
— Є якісь вказівки з Даунінг-стріт?
— Вони обережні. Можна сказати, умили руки. Це серйозне питання, вони згодні, і про таке треба писати, але кажуть, що Квіллінґтон — дурень, а Колторп зарвався. Не хочуть повторення того, що сталося на Різдво.
— Але ж вони й не наполягають, щоб ми спустили це на гальмах?