— Прокляття на них! Прокляття на них усіх, Девіде! Як вони могли бути такими кретинами? — король жбурляв у повітря газети, і Майкрофт дивився, як аркуші злітають і падають на підлогу.— Я не хотів збільшувати цивільний лист, а тепер у захланності звинувачують мене. І як таке може бути, що вже за кілька днів після того, як я повідомив прем'єр-міністру, що волію, щоб королівська родина сплачувала всі податки з прибутків, цю новину подають так, ніби це його ідея?
— Інформація з Даунінг-стріт з невідомого джерела...— невиразно пробелькотів Майкрофт.
— Атож! — викрикнув король, наче розмовляючи з відсталим учнем.— Вони навіть припускають, що я під тиском погодився заплатити податок, бо мене вимусила ворожість преси. Що за почвара цей Уркгарт! Не може не перекрутити все собі на користь. Якщо він навіть натрапить випадково на правду, то опанує себе й продовжуватиме в тому самому дусі, ніби нічого не сталося. Це абсурд!
Випуск «Таймза» полетів у найдальший куток кімнати й осів там, наче величезні лапаті сніжинки.
— Що — ніхто навіть не схотів перевірити факти?
Майкрофт ніяково кахикнув.
— «Кронікл». Їхній репортаж — справедливий.
Король вихопив газету з оберемку, передивився стовпці.
Здавалося, він трохи заспокоївся.
— Уркгарт намагається принизити мене, Девіде. Порізати мене на шмаття, не даючи навіть шансу все пояснити.
Уночі він знову бачив той самий сон. Зі сторінок усіх газет, які він тільки бачив, поставали розширені в очікуванні очі замурзаного хлоп'яти, підборіддя в якого було в крихтах. Це його жахало.
— Я не дозволю їм тягти мене, наче ягня на заклання, Девіде. Я не повинен допустити це. Я міркував: я маю знайти якийсь спосіб пояснити свої погляди. Довести свою точку зору без Уркгартового втручання. Я дам інтерв'ю.
— Але королі не дають газетних інтерв'ю,— слабко опирався Майкрофт.
— Раніше не давали. Але це століття нової, відкритої монархії. Я буду перший, Девіде. Мабуть, дам інтерв'ю «Хроніклу». Ексклюзив.
Майкрофт хотів заперечити: якщо інтерв'ю — це вже погана ідея, то ексклюзив — навіть гірша, бо тоді король стане мішенню всіх інших газет. Але у нього не було сил сперечатися. Він не міг ясно мислити весь день, ще з тої пори, коли рано-вранці відповів на стукіт у двері: на порозі його домівки стояли детектив-констебль та інспектор з поліції моралі.
Розділ тридцять четвертий
Вільна преса розводиться про свої принципи, як обвинувачений — про своє алібі.
Лендлес сам сів за кермо, сказавши підлеглим, що якийсь час буде без зв'язку. Його секретарка ненавиділа таємниці: хай який він називав привід, а вона завжди думала, що шеф завіявся з якоюсь дівулею, в якої пишна філейна частина, але худий банківський рахунок. Вона його добре знала. Років п'ятнадцять тому вона теж була молода й доступна для Лендлеса, доки не втрутилися такі речі як заміжжя, респектабельність і зморшки. Її розуміння чоловічої душі допомогло їй стати ефективною помічницею, якій безбожно переплачували, але це досі не поклало край її ревнощам. І сьогодні він нічого не сказав нікому, навіть їй: він не хотів, щоб усі на світі дізналися, куди він поїхав, ще до того як він туди доїде.
Стійка в приймальні була маленька, а почекальня — безбарвна, завішена бездарними полотнами вікторіанських митців: коні та сцени полювання — наслідування Стаббса і Бена Маршалла. Одна з цих картин, можливо, належала пензлю самого Джона Геррінґа, проте Лендлес не був точно певний, хоча вже трохи розумівся на таких речах: урешті-решт, за останні кілька років він купив достатньо оригінальних полотен. Майже одразу його викликали через молодого ліврейного лакея при повному параді: фалди, черевики з пряжками і панчохи,— і провели до невеличкого, але пишного ліфта, де червоне дерево сяяло, як лискуче взуття палацового служителя. Хотів би Лендлес, щоб його покійна мати опинилася тут: їй таке сподобалося б. Вона народилася того дня, коли не стало королеви Александри, і вважала, що є тут якийсь містичний зв'язок, натякаючи на таємничу «особливу спорідненість», а в останні роки відвідувала спіритичні сеанси. Якраз незадовго до того, як його старенька матуся сама відбула у потойбіччя, вона простояла в юрбі три години поспіль, щоб хоч краєм ока побачити принцесу Діану в день її весілля. Матінка побачила лише спинку карети, і тривало це кілька секунд, але вона махала прапорцем, кричала від радості, аж плачучи, а потім прибула додому, відчуваючи гордість за виконаний обов'язок. Для неї це було патріотичною гордістю, як розцяцьковані пам'ятні бляшанки з-під печива. Та вона зараз просто калюжу б напустила, якби таке побачила.