Щойно король почув новину, він зволів відвідати місце події.
— Не втручатися, а подивитися. Одне слово, сказане до знедолених вчасно, може прозвучати голосніше, аніж тисяча спізнілих епітафій.
Запит надійшов на пульт поліції у Скотланд-Ярді, коли там сповіщали про трагедію міністру внутрішніх справ, і той негайно передав новину на Даунінг-стріт. Король прибув на місце, тільки щоб виявити, що став учасником перегонів, у яких уже програв. Уркгарт уже був там: тиснув усім руки, заспокоював поранених, утішав убитих горем, роздавав інтерв'ю, мелькав перед кінокамерами — був на очах. Через це монарх мав вигляд людини, яку послали на поле з лавки запасних: він пас задніх, але яке це мало значення? Це ж не змагання, або не мало бути змаганням. Принаймні так король силкувався переконати себе.
Якийсь час у монарха і прем'єр-міністра виходило уникати один одного: один дізнавався подробиці та спокійно шукав тих, хто вижив, а другий зосередився на пошуку сухого місця, щоб дати інтерв'ю. Але обидва знали, що зустріч відбудеться. Уникати один одного — уже саме по собі новина і лише перетворить трагедію на фарс. Король застиг, як чатовий, дивлячись на руїни з вершини пагорба з битої цегли, оточений озером намулу і бруду, яке постійно прибувало й через яке Уркгарту довелося чалапкати на зустріч з ним.
— Ваша величносте.
— Містере Уркгарт.
Їхнє вітання було таке саме тепле, як зіткнення айсбергів. Жодний не дивився на іншого, а оглядав місце довкола.
— Ні слова, сір. Уже й так забагато шкоди, забагато горя, забагато суперечок. Дивіться, але не говоріть. Я наполягаю.
— Не дозволяється навіть формального висловлення скорботи, містере Уркгарт? Навіть за вашим сценарієм?
— Ані кивка, ані перекошеного обличчя, ані скорботно опущеного зору... Навіть за узгодженим сценарієм, оскільки ви, здається, жадаєте розв'язати всі вузли, які ми зав'язуємо.
Король відмахнувся зневажливим жестом.
Прем'єр-міністр заговорив повільно, з притиском, повертаючись до своєї теми.
— Я наполягаю.
— Краще мовчати, ви гадаєте?
— Авжеж. Деякий час.
Король відвернувся від руїн і вперше подивився прямо в очі прем'єр-міністру: на обличчі застигла поблажливість, руки ховалися глибоко в кишенях дощовика.
— А я так не гадаю.
Уркгарт боровся сам із собою, щоб не піддатися на провокацію і не втратити самовладання. Він не хотів давати королю бодай натяку на сатисфакцію.
— Як ви вже пересвідчилися, ваші вислови люди зрозуміли хибно.
— Або перекрутили.
Уркгарт проігнорував непрямий натяк.
— Краще мовчати, ви кажете,— провадив король, повернувшись обличчям проти вітру і бризок; ніс монарха виступав уперед, наче у великого вітрильного корабля.— Цікаво, як вчинили б ви, містере Уркгарт, якби якийсь клятий дурень-єпископ зробив вас мішенню настільки несосвітенних звинувачень. Мовчали? Чи спробували захиститися? Чи не гадаєте ви, що зараз важливо висловитися, щоб готові слухати нарешті мали можливість почути і зрозуміти?
— Але я не король.
— Ні. За що і ви, і я маємо бути вдячні.
Уркгарт витримав цю образу. Дугова лампа вихопила з-під руїн крихітне рученятко. Кілька секунд сум'яття та надії — і проблиски очікування померли в землі. Це була всього-на-всього лялька.
— Я повинен бути впевнений, сір, що мене теж почули і зрозуміли. Ви.
Десь пролунало тріскотіння: обвалювалися дошки,— але ніхто зі співрозмовників навіть не поворухнувся.
— У подальшому будь-який ваш публічний виступ розглядатиметься урядом як провокація. Проголошення конституційної війни. А майже за двісті років жоден монарх не переміг прем'єр-міністра.
— Цікава точка зору. Я забув, що ви науковець.
— Політика вивчає методи досягнення і використання влади. Це груба, по-справжньому безжальна арена. Королю там не місце.
Дощ цівками лився у них по обличчях, крапав з носа, стікав за коміри. Вони обидва змокріли та змерзли. Уже немолоді, вони мали б шукати прихисток, але жодний не зробив і кроку. Якби хтось витріщався на них з відстані, нічого не почув би за торохтінням відбійних молотків і короткими командними викриками: просто двоє чоловіків стояли лицем до лиця — правитель і його співрозмовник,— дві постаті, що вимальовувалися на тлі різких спалахів рятувальних прожекторів на бляклій, однотонній панорамі, яку омивала злива. Ніхто не міг розрізнити ні зухвалості в обличчі Уркгарта, ні вічної царственої непокори, що залила рум'янцем щоки його візаві. Можливо, проникливий спостерігач і помітив би, як король обхопив себе за плечі, але, звісно, це через негоду і недолю, що привела монарха на це місце, правда?