Дід витер рукавом сльози.
— Якби на мені було галіхве, я б з вами, сопляками, отут би і не балакав.
— Якби на вас було галіфе, то тоді ви були б уже натуральний гусак, а не Гусаков.
— Чу — чу до сучої матері, байстрюки! Бо застосую до вас революційний закон!
— Не лякайте нас, діду, не ті часи тепер. Ад’ю, Гусаков, а вірніше, Цуцик.
— Нема на вас революції! Я б вас у один кукурік ліквідував як клас!
Феодосія, 1959
СТРАШНО
Я сидів на березі Дніпра у Каховці. А сиджу тут тому, що мені батько наказав тут сидіти. Він пішов до пристані довідатися, коли йде пароплав на Херсон, щоб нам поїхати далі, а мені наказав стерегти наші речі.
Уже вечір, але не темно. Місяць викотився над плавнями і сріблить дрібні хвилі Дніпра.
Я задивився на місяць, на плавні, на Дніпро. Я вже вмію читати й писати, і мені, дивлячись на цю красу, хочеться скласти такого вірша про свій край, як складав Тарас Шевченко. Я вже починаю підбирати слова. Але мій погляд падає на берег. Тут, поблизу мене, на перекинутому догори дном човні, схилилося дві постаті. Вони склали свої натруджені руки на коліна і півголосом розмовляють між собою. До мене доносяться слова:
— Жиди… жиди… жиди лізуть нам тепер на шиї… Царя збулися, а жидам піддалися…
Раптом моє око ловить ще одну постать позаду розмовників. На тлі голубого Дніпра я виразно бачу силует насупленого обличчя з гачкуватим носом. З насупленого обличчя вириваються слова:
— Какіє жиди?
— Чого ти прив’язався, христопродавець?! Іди собі, поки не пірнув у Дніпро раків шукати.
Гачкуватий ніс рвучко витягає руку з кишені, й перед двома обличчями темною сталлю виблискує револьвер.
— Я вам покажу жидів, хахляцькі ваші морди.
— Та що ви, товаришу начальник. То ми так, жартуючи…
— Жартуючи? Так от, жартуючи ставайте на коліна й просіть прощення, бо заведу зараз до чека. Там вам жаба цицьки дасть.
Натруджені коліна згинаються і стають на мокрий пісок.
— Звиняйте, товаришу начальник, то ми так, нехотя згадали…
Місяць сховався за хмару. Я розгубив слова своєї першої пісні. Мені, малому, стало страшно. Мені здалося тоді, що то я бачив всю свою Україну на колінах перед гачкуватим носом.
З того часу немало води у Дніпрі утекло, а мені й зараз все страшно. Страшно, коли бачу згорблених жінок і дітей на буряках колгоспних ланів, коли бачу знесиленого старика у безкінечній черзі за булочкою, коли бачу крізь ґрати товарних вагонів безкровні людські обличчя, коли бачу гачкуваті й кирпаті носи з пістолетами на поясах.
Дрогобич, 1946
КІСТКИ НЕ МОВЧАТЬ
— Так хочеться жити, так хочеться жити, а мусиш вмирати.
Хто промовив ці слова? Злодій перед шибеницею? Вояка, подоланий ворогом у відкритому кривавому бою? Старий, що не нажився на світі?
Хто б не вимовив ці слова, вони не можуть не сколихнути людської душі, коли вони донесуться до неї.
Та слова ці промовив не злодій перед шибеницею, не вояка, подоланий на полі бою, не старик, що не нажився на світі.
Той, хто промовив ці слова, нікого не грабував і не вбивав, не виступав ні проти кого зі зброєю в руках, проте був переможений підступним і лютим ворогом. Він не нажився на світі, бо прожив усього шість років. Це була дитина, мій рідний брат.
Я стою на порозі своєї хати й дивлюся на пагорбок села. Там бульдозери рівняють землю. На тому місці посадять дерева і зроблять парк культури і відпочинку.
Культури і відпочинку!
Бульдозери ревуть, ніби не хочуть коритися своїм водіям, бо виривають із землі людські кістки і черепи. Там, на краю села, де колись був цвинтар, тепер буде парк культури і відпочинку. Там бульдозери своїми ланцюжними колесами душать і мого маленького братика кістки.
Я стою на порозі своєї хати тепер так само, як стояв я тут у тому лютому і голодному 1933—му році. Тепер я спокійно дивлюся на цей поріг, а тоді я боявся відчинити двері і переступити його. Той рев бульдозерів, ті кістки під колесами, цей поріг і ці двері зворушили в мені будоражною силою те, чого я і без того не забував ніколи.
У той день я приїхав з Кавказу і привіз торбу окрайців хліба. Коли я зайшов до хати, ніхто не кинувся мені назустріч. Мати лежала в одному кутку, старший брат — у другому. Вони не повставали, не зраділи моїй появі, а подивилися на мене так, ніби побачили когось чужого чи незнайомого. Найменший брат Петрусь стояв коло печі, брав жменею з мірки попіл і їв його. Він перший обізвався до мене: