— Куди й для чого? — урівноваживши себе, запитав Андрій.
— У міліцію. Там розберемося, чого це ви тут фотографію відкриваєте і що ви за люди взагалі.
Андрій з Ефіром підкорились озброєному представникові влади. Вони склали апарат у валізку й покрокували вперед, за ними простував насуплений міліціонер. Так вони перейшли парк і вийшли на вулицю. Андрій почував себе вкрай збентеженим і йшов з низько похиленою головою. «До чого це може привести, — думав він. — Його можуть прийняти за шпигуна, а шпигунство, як відомо, не може ждати помилування. Будуть тяжко катувати, знущатися, а потім уб’ють так, як він бачив це щойно на екранчику свого апарата. Ефірові — що? Йому не страшно. Навіть коли запровадять до в’язниці, то він зможе легко втекти крізь ґрати, а йому, Андрієві, доведеться відповідати і за себе й за нього».
Та ось ззаду себе Андрій почув голоси. Він озирнувся і побачив метрів за десять двох парубчаків, що, обхопивши один одного за плечі, похитуючись, доволі швидко наближалися. Вони наспівували якусь веселу мелодію. Один з них, припинивши спів, промовив до свого товариша:
— О глянь, лягавий вже попутав когось.
— От собака, — відповів другий.
Проходячи мимо, один з них влучним рухом зняв з міліціонера картуза і надів собі на голову. Обидва хлопці швидко віддалялися. Від несподіванки міліціонер розгубився, не знаючи, що йому робити. Кинувся за хлопцями, але згадавши, очевидною, про своїх арештантів, зупинився на хвилину, дістав з кишені свистка і засвистів на всю вулицю. Бачачи, що картуз його зникає і йому ніхто не приходить на допомогу, міліціонер знову кинувся за зухвальцями.
У цей момент з-за рогу вибігло двоє міліціонерів. Андрій хотів запитати Ефіра, що їм робити. Може як-небудь вдасться втекти. Глянув на правий бік, де поруч йшов Ефір, і не побачив нікого.
«От підлий ворохобник, — подумав він. — Завів у пастку, а сам втік».
Андрія охопила досада на самого себе за те, що він не зміг своєчасно позбутися цього чаклуна. А між тим двоє міліціонерів бігли прости на нього. Андрій аж затремтів від всіх цих несподіваних переживань. Але, о диво, міліціонери пробігають мимо, не звертаючи на нього уваги. Користуючись ситуацією, він швидко перейшов на другий бік вулиці, повернув у протилежний напрям, змішавшись з перехожими. Коли дійшов до рогу кварталу, ще раз озирнувся і побачив, як один з хлопців скинув з своєї голови картуз міліціонера, вдарив його ногою так, як бють м’яч на футбольному полі, і як обидва вони спритно вскочили в трамвай, що проходив мимо, як міліціонер довго свистів услід трамваю, та вагон не зупинився.
За рогом Андрія зустрів Ефір, трохи поодаль стояло таксі.
— Ходімте швидше, поки ці шалопаї не опам’яталися, — промовив він до Андрія. Вони сіли до машини, І Ефір наказав шоферові вести їх до квартири Андрія.
Уже їдучи, Ефір питав:
— Трохи налякалися такої пригоди?
— Пригода не дуже приємна, хай йому трястя, — нехотя відповів Андрій.
— Але, думаю, що ця маленька неприємність не відбере у вас бажання далі пізнавати світ, — питав уже вдома Андрія Ефір.
— Добре собі маленька неприємність, роздратовано відповідав Андрій, — трохи не потрапили до катівні. Вам — що? Ви можете собі зникнути в будь-який час крізь найменшу щілину, а я поплатився б і за себе, і за вас.
— Пізнавання істини легко не дається. Трохи налякалися, зате ви побачили добро і зло в людських душах. Те, що ви думаєте, не станеться в той час, коли я з вами. Я зможу вас виручити з найскладнішої ситуації.
Андрій мовчав. Він роздягнувся і сів на свою канапу. Ефір присів поруч і продовжував:
— Заспокойтеся, друже. Люди не втрачають рівноваги в гірших обставинах. Ви сьогодні це бачили.
— Я знав про те, що емгебе катує людей, але щоб аж так воно розкидалося людським життям — я цього не уявляв собі, — поринувши у спогади баченого сьогодні на екрані свого апарата, проговорив Андрій.
— Я маю намір показати вам сьогодні ще одну картину. Прошу вас, шановний друже, не гніватися на мене, якщо я це роблю мимо вашого бажання. Ви мусите мати повне уявлення про ваше суспільство.
Ефір почав розкладати на столі апарат, вимкнув світло і за хвилину на екранчику вирисувалася вулиця, тьмяно освітлена далекими електричними ліхтарями. До одного з будинків під’їжджало велике чорне авто.
— Пізнаєте цю машину?
— Ні, — відповів Андрій.
— Чорний ворон, — пояснив Ефір.
— Чув про такий, але бачити не доводилося, бо кажуть, що ці авта їздять лише темної ночі.
— Так є. Вони їздять у таку пору, як зараз, а то й пізніше безлюдними вулицями, щоб їх менше бачили люди.