Тим часом Андрій через екранчик спостерігав, як з машини вийшло троє емґебістів. Вони широкими кроками простували до будинку. На третьому поверсі підійшли до дверей. Один з них, звіривши адресу, натиснув на кнопку дзвоника. За кілька хвилин вони же були в квартирі.
Андрій бачив і чув, як вони запропонували негайно збиратися дівчині, якій на вигляд було не більше п’ятнадцяти-шістнадцяти років, як мати знепритомнівши, впала на крісло, як бігав батько, не знаючи, що йому робити, як закам’яніла напіводягнена дівчина, впершись своїми широко розкритими блакитними очима в холодні сірі очі емґебістів.
Емґебісти переждали кілька хвилин, а потім делікатно допомогли дівчині вбрати на себе одяг і вивели її, притримуючи попід руки. Біля машини вони раптом переродились. На дівчину посипалися стусани, брутальні крики, дошкульні образи. Вштовхнули нещасну в темну буду «чорного ворона».
Коли машина поїхала, Ефір вимкнув апарат.
— Нема потреби слідкувати за тим, що буде далі, — сказав він. — Ви можете собі уявити це. Доля її така ж, як того юнака, що поринув у прірву під дошкою, але перед цим вони поглумляться з її дівочої невинності.
Сиділи, не вмикаючи світла. Андрій думав. Він уже забув про пригоду з міліціонером, йому не давали спокою побачені сьогодні картини.
— Руйницька сила оволодіває душами людей, — пояснював Ефір. — Основна особливість людської натури полягає в тому, що вона здатна мислити, здатна створювати собі ідеї і прагнути їхнього здійснення. Цю особливість людської душі надає їй сила благородної сфери. А сили неблагородної сфери тягнуть людину до розумового отупіння. Сьогодні ви бачили, як носителі цієї сили вихолощують мислення в людстві, нав’язують йому своє мислення, не зупиняючись перед найтяжчими злочинами. Людство зі спільною ідеологією — це вже буде не людство. Це буде живий організм, підкорений одному диктату У такому суспільстві припинилася б боротьба антагоністичних сил, а відповідно, припинився б його розвиток, наступила б ідейна смерть людства.
— А все ж наше суспільство, — заперечував Ефірові Андрій, — в якому зараз уже перемогла єдина ідеологія, не занепадає, а розвивається і навіть швидше, ніж ті народи, в яких існує безліч ідеологій.
— Ідейно ваше суспільство не розвивається. Людина втрачає подобу людини. Це ви бачили на прикладі вітчима й доньки. А в технічному відношені воно розвивається лише тому, що воно перебуває в гострих протиріччях з іншими ідеологіями, які воно ще далеко не перемогло і неспроможне досягти їх своєю руїнницькою силою.
А хіба ви не бачите, що людина, знищивши себе як людину ідейно, підготовляє собі й фізичне знищення. Вона втрачає інтерес до вироблення матеріальних цінностей, потрібних для існування людства. Уже зараз той трудівник, який своєю працею утримує всі прошарки суспільства, виробляючи хліб, втратив імпульс до праці. Він щосили рветься від землі — основи основ усякого існування. І якби сьогодні у вашій державі силою не втримували хлібороба на землі, завтра не було б кому виробляти хліб.
— Це правда, — погодився Андрій.
— Так що вам треба боятися не того, що ваша планета загине через мільярди років, і навіть не того, що нова світова війна може вирвати мільйони людей з вашого суспільства, а того, що сили неблагородної сфери можуть відібрати в людини її благородне лице, її ім’я людини, спустошити її душу, звести до стану тварини.
— Та якщо та війна впаде на голови таких катів, яких ми з вами бачили сьогодні, то я за війну негайно, — з обуренням у душі зробив висновок Андрій.
— Вони ж, ці кати, і викликають цю війну.
Ефір якийсь час не говорив нічого.
— Я вам показав людство, щоб ви не поспішали йому дарувати свій винахід. Він може попасти в руки неблагородної сили, — промовив нарешті він і безслідно зник.
Наступного дня на сніданку в їдальні Андрій несподівано зустрівся з Іваном Ткачем.
— Ти все байдикуєш? — зустрів його Ткач замість привітання.
— Що там новенького на заводі? — замість відповіді на такий докір, запитав Андрій.
— О, новеньке є! — з піднесенням заговорив Ткач. — І особливо для тебе. Ти багато втратив, що саме тепер пішов у відпустку.
— Що ж там сталося? — цікавився Андрій.
— Там у нас такі дівчата тепер! Люкс! Золото — не дівчата. Мені — хоч женися вдруге. Ні! Раз я вже тебе зустрів сьогодні, то так просто ти від мене не відкрутишся. Мушу тебе познайомити з котроюсь з них. Я не можу спокійно дивитися на те, як ти отак розтринькуєш свою молодість.
І Ткач почав тягти Андрія з собою на завод.