Перед дверима добрунівської хати стояла бричка, запряжена парою гнідих коней. У хаті метушилися люди, а сам Добрун сидів на пеньку осторонь, ближче до воріт. Хоч сонечко пригрівало добре, сидів він у кожусі та кудлатій баранячій шапці. Добруниха стояла під хатою, сховавши руки під фартух, її діти тулилися до неї, меншенькі двоє хапалися рученятами за спідницю.
Хлопці—комсомольці жваво виносили з хати мішки з пшеницею і вкладали їх на бричку. Під стріхою, приперті до стіни, стояли чотири залізні щупи. Це знаряддя комсомольців. Вони ними вишукують заховане зерно і тим сприяють виконанню плану хлібозаготівлі.
Перед хатою ходив міліціонер Козюра. Його синя шинеля, що латками вилиняла на плечах, була туго підперезана ремінним поясом, а на правому стегні ззаду звисала кобура. Коли Козюра ходив, то кобура ворушилася так, наче в неї було закладено живу рибину Його зеленкуваті очі на сірому, битому віспою обличчі, мінялися залежно від того, на кого він дивився. Вони розширювалися, коли він дивився на уповноваженого по хлібозаготівлі двадцятип’ятитисячника Плахіна. Вони звужувалися, коли Козюра дивився на людей, що заглядали у двір із-за глиняної загати. І ще дужче звужувалися вони, коли він дивився на схилену голову Добруна. Тоді в його голові шугала зловісна думка: «Ач, шкура, на дворі яке тепло, а він убрався в кожух, щоб бува, думає, не реквізували».
А проти добрунівського двору, на вулиці, зібрався гурт людей. Парубки поспиралися грудьми на загату, а дядьки стояли рівно, діти заглядали крізь щілини дощатих воріт. Вицвілі очі людей не відривалися від мішків з пшеницею, безбарвні губи їх ворушилися, проте ніхто нічого не говорив. Через дорогу стояв гурт молодиць. Вони всі прислухалися до того, що розповідала Добрунова сусідка Настя Набокиха.
— Отож витрусили комсомольці. Під самою піччю закопано було. Три діжки. Отой, отой нащупав, — показувала вона очима на комсомольця, що виліз на бричку поправляти мішки.
— Чий же він? — питала престаркувата молодиця.
— Та Калеників же.
— Старший чи менший?
— Менший. Старший же подався десь у світи хліба роздобувати.
— Ач як порається коло чужого добра. Батько пухне з голоду, а він вишукує пшеницю на людське горе.
— Мабуть, платять їм добре?
— Пайок дають.
— Це ще лучче як плата.
Саме тоді, коли міліціонер зайшов за бричку, одна молодиця розчинила хвіртку і зайшла у двір. Та Козюра наче з-під землі виріс.
— Куди?!
— Я до Христі.
— Ніяких Христів тепер. Сказано ніззя, значить, ніззя. Молодиця повернулася і вийшла з двору, а Козюра підійшов до хвіртки й защебнув її на гак.
— І вам нічого баньки витріщати, — звертався він до людей, що заглядали з-за огорожі. — Тут вам не ярмарок, тут чиниться державна акція.
— Дядю міліціонер! Дайте хоч жменьку пшенички, — почувся тоненький дитячий голос з-під воріт.
— Цю пшеницю ви не їстимете, — говорив Козюра не так до дітей під ворітьми, як до дорослих за загатою. — Її повезуть у Москву, революційний пролетаріат годувати.
— А ти не брешеш, Іване? — сказав високий висохлий до кісток чоловік у кудлатій кучмі. — Хіба то у Херсоні не нашою пшеницею з елеватора засипають заграничні пароходи?
— Ти її нюхав, що впізнав там свою пшеницю? У Херсоні грузять не вашу, а кубанську пшеницю.
— Дайте, дядю, пшенички.
— Дайте, дядю.
— Хоч півжменьки дайте, — чулися дитячі голоски з-під воріт.
— Та дай їм, Іване, трохи пшенички. Хай похрумкають, хай хоч трошки наберуться сили, — звернувся до Козюри старенький дідок, виглядаючи з-за загати.
— Якби я дав оце тепер хоч трохи їм пшениці, мене завтра розстріляли б за розкрадання державної власності.
На той час Плахін вийшов з хати, став коло воза і почав прислухатися до розмови. Вгледівши його, Козюра подався до нього.
— Пшениці просять, — сказав.
— Не здумай дать.
— Та що ви! Мені і в голову таке ніколи б не прийшло.
— Ти іх сєводня накармі, а завтра ані ухватятса за сваі абрєзи і начнут нас же істрєблять. Мало ані унічтожилі наших баєвих таваріщей? Пусть дохнет хахлацкоє атродьє, всьо равно із них нікагда настоящіх камуністов нє будєт.
З хати вийшов комсомолець з дерев’яною ступою у руках.
— Ось, — сказав він, — оце у цій ступі вони пшеницю товкли і варили собі кашу.
— Паставь пад стєнку, — наказав Плахін. — Забєрьом как вещественное даказательство.
Комсомолець поставив її коло щупів і пішов у хату. За ним пішли Плахін та Козюра.