Один парубчак виліз на загату, а з загати спустився у двір. Він підійшов до ступки, нахилився над нею і почав вишкрібати з її дна крихітки зерна та кидати собі до рота.
— Ти як сюди заліз?! — вигукнув Козюра, що вийшов на той час із хати. — Кому сказано було не лізти у двір?!
Хлопець замість відповіді лизнув свою долоню з крихтами пшениці і поплентався не до хвіртки, а до загати.
Іш, абнаглєлі как, падлєци, — сказав Плахін, спостерігаючи це з порогу хати. — Ти сматрі за німі лучше, — наказував він Козюрі. — Не то ані тебе на голову вилєзут.
Хлопець силкувався перелізти через загату, та йому бракувало сили. Піднявшись трохи, він падав назад. До нього підбігли два комсомольці, вхопили його за руки й за ноги і, розгойдавши, зі сміхом, перекинули через загату.
— Та тут іще одна діжка є! — вигукнув комсомолець, виглядаючи з-за дверей.
Всі вигрібальники посунули до хати.
Саме в цей час до хвіртки Добрунівського двору підійшла Ївга Шкарбуниха. її давно прана хустка, що колись була біла, зсунулася на потилицю, а на голові в неї клубочилися пасма сивуватого волосся. З дірок її фуфайки повилазила пучками брудна вата, Ївга була взута у старі калоші на босу ногу. Ноги її блищали, наче були вимазані олією, вони скидалися на витесані колодки і були такі опухлі, що розпирали великі калоші. Її сірі каламутні очі вибризкували іскри несамовитості. У своїй правиці вона тримала сапу з коротким надламаним держаком. ївга штовхнула сапою хвіртку. Хвіртка не відчинилася. Тоді вона стала навшпиньки, перекинула за хвіртку ліву руку і, відчинивши гака, зайшла у двір. Вона підійшла до Добруна, що пригноблений журбою сидів на пеньку, і дивився в землю.
— Оце такий ти хитрий! — заговорила ївга, люто випускаючи слова через свої тонкі губи. — Ти думав, усе село вимре, а ти житимеш? Наші діти у землі гнитимуть, а твої вилупки жирітимуть?
Ївга взяла сапу обіруч і влучно збила з Добрунової голови шапку. Саме тоді, як Добрун від несподіванки сіпнувся і відхилився назад, ївга ступила крок убік і звичним помахом сапи відсікла йому праве вухо. Добрун обома руками вхопився за рану й схилився у правий бік. ївга зайшла з другого боку і так само влучно зрізала йому друге вухо.
— Не житимеш, помреш разом з усіма.
— Що ж то ти робиш, бісова твоя душа?! Сказилася нечиста сила! — закричала Добруниха і кинулася до ївги, та зупинили її люті ївжині очі і затиснута в руках сапа.
Вибігли з хати Козюра, Плахін і всі комсомольці.
— Яке ти імієш право тут свій самосуд учинять?! — наріпився на Ївгу Козюра. — Ти не прокурор і не аблакат, щоб чинить отаку розправу! Ми самі на нього управу знайдемо.
— Запіші єйо фамілію, — сказав Плахін.
— Я її й так знаю як облуплену. Не думай, — знову підвищив голос Козюра, дивлячись на ївгу, — що тобі так минеться, ти одвітиш перед совецьким законом, а сапу твою конфіскуємо як орудіє самочинства. Ївга кинула свою сапу Козюрі під ноги.
— Пишіть. Писало б вас вздовж і впоперек. Забирайте мене у свій допр, може, я там з голоду не здохну. І ївга, спотикаючись, почвалала до хвіртки, виблискуючи своїми пухлими ногами.
— Ой Боже ж мій, Боже, за віщо ж нам отака напасть! — голосила Добруниха, обв’язуючи чоловікові голову шматком полотна.
— Нє абращайтє вніманія, — наказував Плахін комсомольцям, що стояли й дивилися на Добруна.
— Пріступайтє к дєлу.
Вони один за одним пішли до хати. Козюра підійшов до Плахіна і щось пошепки йому сказав. Той хитнув головою на знак згоди.
Поправивши собі пояс і шапку так, ніби він готувався до маршу, Козюра підійшов до Добруна і сказав:
— Вставай.
Добрун устав.
— Ходім.
— Куди?
— Лічить тебе будемо. Іди вперед. — Добрун попростував до хвіртки. За хвірткою на вулиці він зупинився, не знаючи, куди йти.
— Бери цабе, — сказав Козюра.
Добрун повернув праворуч і пішов повз своїх воріт, повз дітей під ворітьми, повз людей під його загатою.
— Іди, синку, за ними і прослідкуй, куди він повів батька, — наказала Добруниха старшому синові Грицю. Гриць кинувся до хвіртки, та Плахін зупинив його, він висмикнув з-за пазухи нагана й вистрілив угору.
— Назад! Улажу на мєстє.
— Вернися, синку, — сказала Добруниха. Плахін підійшов до хвіртки, защібив її. Хлопці—комсомольці працюють щиро. Вже вони спорожнюють четверту діжку, нахиляючи її й вигрібаючи рештки пшениці.
— Падбірайтє всьо пад мєтьолку, нічаво не аставляйтє, —наказує їм Плахін, заглядаючи у двері.
— Аякже! — відповідає йому Калеників син. — І зернини тут не залишиться.