Вже всі мішки з зерном укладено на бричку. Зверху комсомольці кладуть свої щупи і добрунівську дерев’яну ступу. Калеників син вилазить на бричку, сідає на передок, бере віжки в руки. Комсомолець у будьонівській шапці з рогом угору і з великою червоною зіркою на лобі підходить до воріт, розчиняє їх.
— Ану розступись, вошива гвардія, — голосно говорить до дітей і дорослих, що стовпились під ворітьми, — бо ще подавимо вас, повмираєте на три дні раніше.
— Но-о-о, гніденькі, — гукнув до коней Калеників син. і бричка, чиргикаючи давно мазаними колесами, поїхала з двору.
З берега донісся рвучкий гук пострілу. Розриваючи тишу, луна покотила той гук через Дніпро у плавні. Ще раз, ще раз.
Добруниха звела очі до неба, і вони застигли у неї, зробилися як скляні. Не так розумом, як серцем, вона в один мент сприйняла своє горе, її очі поволі закривалися, ноги підломилися, і вона впала горілиць на землю. її малі дітки поприпадали до неї і злякано лопотіли:
— Мамо! Устаньте. Мамусю, вставайте.
Комсомольці поставали і повтуплювали в Добруниху свої очі.
— Не абращайтє вніманія. Следуйте за падводой, — наказав їм своїм хрипливим голосом Плахін.
Вони, похнюплені, пішли з двору. Переступивши через ноги Добрунихи, Плахін пішов за комсомольцями, заклавши свою правицю за пазуху, саме туди, де в нього був наган.
Люди пішли до своїх холодних і голодних домівок. Ворота Добрунівського двору залишились розчинені, та тепер уже ніхто у двір не заходив.
Жалібні голоски рідних діток збудили Добруниху від непритомності, вона поволі розплющувала свої очі, притомніла.
Напружуючи всю свою силу, опираючись на лікті, вона підповзла ближче до хати й оперлася плечима об призьбу.
Невдовзі чутливе вухо Добрунихи вловило гупання ніг на вулиці. Ледве спромігшись повернути голову в бік воріт, побачила Козюру, що квапився минути їхню хату.
— Мамо! Він поніс татків кожух, — сказав Гриць.
Добруниха тяжко зітхнула, очі її закрилися, голова безвільно схилилась на груди.
— Мамо! Не вмирайте. Мамусю! Вставайте, — знову заголосили її маленькі діти.
А над Добруновою вишнею з квітки на квітку жваво перелітали дикі бджоли і джмелі. Джмелі видзвонювали мелодії своїх веснянок.
Дніпряни, 1986
ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ?
Спогад про Колиму
Михайло Лихо був з діда-прадіда киянин, мав у Києві велику рідню, працював слюсарем на заводі «Ленінська кузня». Зла недоля не звела нас у камерах Лук’янівської в’язниці, а звела вона нас тоді, коли люди в брунатно-зелених бушлатах з карабінами напоготові й з собаками при ногах ранньою весною 1938 року серед темної ночі позаганяли нас у товарні, або «телячі», вагони.
Ми позалазили на двоярусні нари, збиті з сирих, нетесаних дощок.
Клацнули буфери вагонів, зацокали колеса, захиталися наші вагони, і потяг повіз нас від Києва невідомо куди.
— Куди нас везуть? — почувся голос із верхніх нар. Ніхто не відповідав на це запитання, і тільки після довгої мовчанки почувся голос із нижніх нар:
— Мабуть, у Котлас, на лісоповал.
— А може, на Соловки? — голос із тих же нар.
— Ні, на Соловки тепер уже не возять, — заперечив попередній голос.
— А може, нас повезуть у Сибір? — почувся голос з протилежних нар.
— Та ні, так далеко нас не повезуть, — заперечував той, що заговорив про Котлас. — У Сибір возять злодіїв, бандитів, шпигунів.
А нас завіщо? За те, що якогось аникдота розповів, чи не похвалив начальника тоді, як треба було його хвалити?
— Або за те, що про голод згадав? — почувся голос із кутка нижніх нар.
— Або сказав, що двісті грамів зерна на трудодень — це мало, — голос із тих же нар.
— Двісті грамів — це ще добре. А то поставить тобі паличку в своєму зошиті, що на роботі був — і вся тобі плата, — голос із кутка верхніх нар.
— Дивись, щоб тобі за паличку та ще не добавили строку паличок на сім або й десять, — прошевкотів хтось зверху.
— Тепер можна говорити хто що хоче — стукач не побачить у сутінках, сексот не підслухає, не вправиться бігти за вагоном, — відповів на таке застереження голос із протилежних нар, а вагоном прокотився легкий сміх.
— Ні, в Сибір нас не повезуть, — категорично заявив той, що відстоював маршрут до Котласа.
Стало тихо. Кожен думав про свою колючу долю. Та раптом тишу порушив голос:
Спочатку голос був тихий, повільний, а чим далі він підносився, густішав, сильнішав: