І вже спів не спів, а стогін душі:
«Слід по журавлях» — це наш слід. Хто його відшукає?
Ніхто з наших родичів і близьких не бачив, коли нас позачиняли у ці вагони, ніхто з них не довідається, коли і куди нас повезли. А «Чути кру, кру, кру, в чужині умру» вривалося в наші душі, як невідворотне віщунове передбачення.
Крізь тьмяне мерехтіння світла, яке проникало у вагон знадвору крізь маленькі заґратовані віконця, я розпізнав постать людини, що стояла, обіпершись спиною об дерев’яну стінку вагона. Це він співав. Голос затих, а постать ще довго стояла непорушно. І довго всі мовчали.
Ми не спали всю ніч. Потяг їхав повільно. Люди в брунатно-зелених бушлатах бігали по покрівлі вагонів, гулко гупаючи своїми чобітьми над нашими головами.
— Чого вони бігають по вагонах? — хтось спитав у темряві.
— Перевіряють чи, бува, хтось не виламав стелі, щоб вирватися на волю, — відповів йому голос із нижніх нар.
— А куди він утече, той, що вирветься? Де він дінеться без пашпорта і без грошей?
— Ніхто не втече, а у них є наказ такий, щоб перевіряти. За це їх годують.
На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах били дерев’яними молотками у стінки вагонів — перевіряли, чи ніхто не виламав дошки.
Лежати на нарах було так тісно, що коли комусь була потреба повернутись, мусили повертатися всі. Не тільки с іукіт і гуркіт не погоїли нас, не давала заснути почута пісня: «Кру, кру, кру. В чужині умру… Гине, гине у тумані слід по журавлях». Цей голос заступав інший голос: «Ні, в Сибір нас не повезуть. Нема за що везти нас у Сибір. Нас повезуть у Котлас, на лісоповал». А хіба в Котласі на лісоповалі буде легше, ніж у Сибіру? — роїлися в наших головах думки.
Коли почало розвиднюватися, ми побачили крізь маленькі заґратовані віконця білі хати сільських поселень, що повільно відпливали кудись позад нас. Та це було недовго. Незабаром білі хати замінили темно-сірі ізби — і ми зрозуміли, що наша Україна залишилася позаду нас. «Прощай, Україно», — сказав я сам собі німим голосом.
Під супровід цокоту коліс знов прорвався голос: «Чуєш, брате мій? Кру — у — у, цок-цок, кру — у — у, чик-чик, кру — у — у-у, р-р-р.»
Він так, як і вночі, стояв, спершись спиною об стіну. Хто дрімав, підвівся. Всі сиділи на нарах, підтягнувши коліна до грудей, опустивши голови. Дехто, як погорілець, обхопив голову обома руками. Я дивився на них, і навертались до моєї голови слова поета:
Пісня скінчилась, а співак все стояв, спершись об стіну. Я підійшов до нього. Він був старший за мене. Йому було, мабуть, під тридцять, а мені тільки починався дев’ятнадцятий рік. Я спитав його, чи він не артист. Ні, він не артист, він слюсар з заводу «Ленінська кузня», а навчила співати його мати ще змалку.
— У нас усі в роду добрі співаки, а рід наш великий. — Ще я довідався від нього, що засуджено його так само, як і мене, до п'яти років неволі та трьох років позбавлення в правах за статею 54, пункт 10, тобто за «антирадянську пропаганду». Він був не балакучий, і відповідав на мої запитання неохоче.
Потяг зупинився. Простукотіли дерев’яні молотки по стінах вагонів. Раптом забрязкали ключі біля дверей нашого вагона. Двері заскрипіли і відкотилися набік. Перед нами з’явились голови людей у брунатно-зелених бушлатах. Вони висипали з полотнища на підлогу вагона порції хліба, накидали купу оселедців і подали два відра води, щоб ми її вилили у наш бачок.
— Харчі на весь день, — попередили вони нас.
Хоч всі ми були дуже голодні, проте ніхто не кинувся на цей харч. Забули ми про свій голод, раптово вражені таким брутальним зневаженням.
— Кинули, як свиням, — хтось сказав.
— Я й собаці так не кидав, — сказав другий. І знову навертались в голову Тарасові слова:
На п’ятий день потяг наш загуркотів залізним мостом. Ми побачили велику воду.
— Так, Волга, — підтвердив інший. — Везуть до Сибіру.
— А може, і не до Сибіру, — виказував свою думку той, що віщував нам дорогу до Котласу. — Може, нас повезуть до Казахстану, до Караганди на шахти. Нам там буде легше, як у Котласі. Там зими не дуже холодні, а робота не в лісі на морозі, а під землею, в теплі. Хоч важко, зате не зимно.