Спочатку думали ми, що це в нас від незвички. Ось втягнемося, сподівались, у роботу, і буде нам добре. Та минали дні, минали тижні, місяці, а відчуття болючої втоми не покидало нас. Ми зрозуміли, що пайка чорного гливтяка, черпак вівсяної каші вранці, черпак перлової юшки зі шматочком горбуші в обід, черпак вівсяної каші увечері — це незмінне меню нашого харчування, і сподіватися на поліпшення їжі, чи бодай хоч на зміну її, нема жодних підстав.
Якось під час роботи не стало електроенергії. Вагонетки спинились, поставали тачки на трапах. Я відійшов від місця роботи й пішов долиною поміж вибоїв. Минувши ділянку нашої бригади, я опинився якраз перед в’язнем, який дуже відрізнявся від нас. Він був у зеківській одежі, а ми були в тому, в чому нас попривозили сюди. Спершись спиною об скелястий виступ, він сидів на землі, виставивши вперед ногу в закачаних кирзових чоботях. На його обличчі там, де в здорових людей бувають рум’янці, були брунатні плями. Я вже знав, що плями ці — наслідок обмороження обличчя колимськими морозами. Він курив довгу цигарку, скручену з газетного паперу. Я тоді вже знав, що разом з нами працюють бригади із карних злочинців, так званих побутовців. Знав я й про те, що побутовці, засуджені за не надто тяжкі злочини, працюють не в бригадах, а на легких роботах — кухарями, днювальними, обліковцями, нарядчиками, санітарами, тобто на тих роботах, до яких нас, політв’язнів, не допускали. Таких в’язнів у нас в таборі називали «придурками», а тих, що ще й співпрацювали з начальством, за наказом начальників стежили за іншими в’язнями, підслуховували розмови та інформували своїх шефів, називали «суками».
Побутовці, які нарівні з нами працювали у вибоях, це були люди, за якими числились тяжкі злочини — розбій, убивство, більшість із них була суджена кількаразово. Начальство називало їх рецидивістами, а за табірним лексиконом їх, так само як і нас, називали «роботягами». Так отож у тому в’язневі, що сидів з довгою цигаркою, я й упізнав такого рецидивіста-роботягу.
— З кудова вас привезли? — запитав він мене.
— З України, — відповів я йому.
— З України? — перепитав.
— З України.
— Ну поживете до перших морозів.
— Чому до перших морозів? — запитав я його.
— А тому, що я вже добре знаю, надивився я на вас. Вас сюди вже везено-перевезено.
Я повернувся й пішов з похиленою головою до своєї ділянки. — Мабуть, воно так і буде, — думав я собі. — Видно, що нас привезли сюди на знищення.
Біля вахти в таборі стояв стенд, над яким на дошці рудого кольору був напис: «Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин». На тому стенді чи не щодня вивішували нові накази з різних колимських таборів. Зміст їх усіх був однаковий: «За контрреволюційну агітацію, за саботаж, за систематичне невиконання норм, за крадіж золота розстріляти». Далі йшли списки розстріляних в’язнів. Ці накази ще більше підтверджували наш здогад, що життя наше буде тут дуже коротким. Проте цей здогад уже не викликав у нас ні страху, ні розпачу. Таке життя покидати не жаль. Знаходилися серед нас такі, що випереджали свою долю — відмовлялись працювати. Таких розстрілювали негайно.
Із Михайлом Лихом я не зустрічався. Ніколи було зустрічатися там. Він не належав до нашої бригади. І в нашому бараці не жив. А табір був величезний, щоб розшукати людину, потрібен був час. Його у нас не було. Кожен після роботи квапився швидше вмоститись на своїх нарах, щоб довше відпочити, набратися сили.
Ми не знали, коли який день, коли який тиждень, коли який місяць. Час злився в єдиний потік безперервної праці. Навіть тоді, коли випадав рясний дощ, наша робота не припинялась. Під осінь (а осінь на Колимі починається тоді, коли в нас у розпалі літо) нам збільшили робочий день на чотири години. Після дванадцятигодинної праці у вибої нас гнали ще до незайманих ділянок золотоносних жил і змушували знімати з породи глинистий плавун. Це була робота важча, ніж у вибої.
Одного дня забрали з нашої ланки Усенка. А коли ми після роботи зайшли в табір, то побачили гурт людей, що сиділи на землі під вахтою. Серед них був і Усенко. Біля них стояли вартові з табірної охорони й нікого з нас не підпускали до них. Гурт був великий. Як згодом нам стало відомо, там було 97 душ (фатальна цифра, відзначена ще Миколою Кулішем). Коли нас наступного дня вивели на роботу, вони сиділи на тому ж місці. Ночі були вже холодні, морозець позатягав крижаною плівкою калюжі, а люди ночували на сирій землі в самих сорочках. Коли ми поверталися з роботи, їх уже не було. А на третій день на розводі виступив перед нами начальник табору. Сказані ним слова, як і вираз його обличчя, до кінця віку закарбувалися в моїй пам’яті. Він сказав: «Розстріляли сто чоловік, ще двісті розстріляємо, та ми доб’ємося свого — виконання плану». Він це сказав і виказав справжню причину розстрілу людей, а не ту, що вони писали в своїх наказах.