Я мовчав.
— Четверо суток карцеру тобі за нарядчика. Морозов! Веди його у карцер, — сказав старший, подаючи йому ордер.
Морозов похапцем сховав папірця у кишеню і вхопився за карабіна.
— Ходім!
Дорога до карцера — це глибока траншея в снігу, в якій ледве могли розминутися дві людини. Щойно ми відійшли кілька кроків від вахти, як Морозов скомандував мені:
— Бігом!
Та я не побіг, я йшов поволі.
— Бігом!!!
Я не біг.
— Я сказав бігом!
І удар прикладом по спині. Від несподіванки я затупцював швидше, та відразу схаменувся.
— Бігти не можна, — сказав мовчки сам собі. — Уб’є і скаже, що я тікав. Удари посипалися на мої плечі й спину, та я не біг.
Коротка перерва — і брязкіт затвора карабіна. Кулю для мене загнано в дуло. Ось де спіткала мене моя смерть. Блискавично промайнуло в моїй уяві семеро голубів, ті, що прилітали до мене уві сні. «За сім днів ти будеш на волі», — німо прозвучали в моїх вухах слова татарина. Я став.
— Що ж ти робиш? — сказав я Морозову, обернувшись до нього лицем. — Мені залишилося сім днів до свободи, а ти мене вбиваєш.
Дивно, але це подіяло на ката, він опустив карабіна.
Морозов допровадив мене до карцеру. Там з мене зняли фуфайку і завели в невелике приміщення, збите з колод. У приміщенні карцеру було темно і холодно, як надворі. Крізь уривки променів світла, що мляво проникали крізь щілини сусіднього приміщення, я розгледів трьох людей, які лежали на підлозі й тулилися один до одного.
— Лягай до нас, — почув я голос з підлоги. Я опустився на підлогу й притулився до крайнього. Я зрозумів, що це туління — єдиний порятунок від замерзання.
У стінах, збитих з колод, були щілини, крізь які проникав у приміщення сорокап’ятиградусний мороз. Ми так лежали день і ніч. Найтепліше було тим, хто лежав усередині, тому ми час від часу мінялися місцями. Вставали ми тільки на обід. Обід — це склянка води й сто грамів хліба. Цей харч нам видавали крізь віконце сусіднього приміщення раз на день. Та пройшло три дні, і моїх співв’язнів повипускали. Я залишився сам на сам із колимським морозом. Це була найтяжча карцерна тортура для мене. Та я її витримав. І знову я в шурфі. Відпрацював день, другий, вийшов на роботу І на третій день, тобто на восьмий день після мого віщого сну. Видовбав одну лунку, другу, третю, почав четверту, глянув угору і побачив над собою обліковця Васька. Васьком його називали за його лагідну вдачу та невеликий зріст. Отож я побачив над собою обліковця Васька, того самого Васька, в якого місяць тому закінчився десятирічний термін ув’язнення. Тоді його викликали в контору і дали зелений папірець, де повідомлялося про його звільнення від ув’язнення. Та радість його була дуже короткою. Тут таки йому подали червоного папірця, де повідомлялося, що йому додається новий десятирічний термін ув’язнення. Я пригадую, в якому розпачі він тоді прийшов із тієї контори і як тяжко він страждав після того. Та таких, як Васько, тоді на Колимі було багато. В той час мало кого з політв’язнів звільняли, після відбуття терміну покарання, переважно, так як Васькові, слідом за зеленим папірцем подавали червоний.
Отож тоді, якраз на восьмий день після мого бачення уві сні сімох голубів, наді мною стояв Васько і весело усміхався.
— Кидай лома, студенте, й вилазь з ями, тобі свобода прийшла, — сказав він мені. Він, бідний, радів із чужої свободи.
Я кинув лома і видряпався нагору. Васько розказав мені, в який кабінет слід зайти в конторі, і я пішов.
Зайшов я в другий кабінет з правого боку коридору. Там за столом сиділа огрядна дама. Дама була така огрядна, що не вміщалася на одній табуретці. Під нею було дві табуретки. Вона спитала мене, яке моє прізвище, і веліла сісти на лавці перед столом.
Дама здивувала мене не лише своєю огрядністю, а й своєю мовою. Риючись у шухлядах стола, шукаючи, очевидно, мою справу, вона рясно пересипала свою мову матюками й огидними вульгаризмами, такими, які я досі чув тільки від злодіїв-рецидивістів. Та ще від вохровців. Ні, вона не мене банітувала. Ці слова вилітали з її рота ніби мимоволі, ніби як підтвердження того, про що вона думала. І я здогадався, що матюки в її мові — це опора її мислення.
Нарешті знайшла вона мою справу, витягнула з шухляди учнівський зошит, вирвала з нього один аркуш, склала його вчетверо і розрізала ножем на чотири частини. Під час цієї роботи вона теж не припиняла свого матюкання. Одну четвертинку залишила на столі, а інші сховала назад у шухляду. Витягла з-під стола штамп, хекнула на нього, притисла до папірця і почала писати. Мені видно було, що вона пише. Вгорі вона написала слово «справка». Далі писала, що ця довідка видана бувшому зекові, прізвище моє, ім’я й по-батькові, а далі про те, що мене звільнено з ув’язнення. На підставі чого — ніякого пояснення не було. Далі вона поставила печатку і розписалася.