Наступного дня вранці мене повели на другий поверх. У невеликій кімнаті за великим столом сидів офіцер з пагонами майора. Волосся його було чорне, як ґавине крило, і кучерявилось над вухами. Очі буди великі й рухливі. Я не піймав у зблисках тих очей якоїсь неприязні до мене.
— Сідайте, — сказав він мені у відповідь на моє привітання. Я сів на табуретку, що стояла перед столом під правою стіною.
— Ви не думайте, що ми вас заарештували, — заговорив до мене майор. — Ні, ми вас не заарештували. Ми привезли вас сюди, щоб вияснити одне питання.
— Яке? — не стримавсь я.
— А ось таке. Ви, як досвідчений вояка, мабуть, добре знаєте, яка техніка краща на війні, наша чи німецька?
— Так, звичайно, що наша! — відповів я йому впевнено й категорично.
— Мм-ги, — промимрив майор, підвівся зі свого місця й почав виходити з-за столу.
Майор був зростом не вищий за п’ятнадцятирічного хлопчака. А широке галіфе робило його постать кумедною. Його постать викликала в мене насмішкуватий погляд. Майор, видно, помітив той погляд і поступово наближався до мене. Став коло самих моїх ніг.
— Значить, кажеш, наша техніка краща? — ще раз спитав він мене.
— Наша, — твердо відповів я.
— А чиї літаки криті фанерою? І чиї літаки криті бронею?
Я незчувся, як майор вліпив мені кулаком по щелепі. Щелепа затерпла, як від уколу дантиста, і я виплюнув два зуби на підлогу. Майор ногою підсунув мені таз, що стояв у кутку.
— Сюди плюй!
— Хто говорив ці слова? — не відступав від мене майор. Ще один удар знизу, і моя голова облупила штукатурку на стіні.
— Не говорив я цього і не чув, щоб хтось таке говорив, — вимовив я, випльовуючи згустки крові в таз.
— Не говорив? — перепитав майор. — Брехнею не врятуєшся. Сам не признаєшся, докажемо свідками.
Майор відчинив двері, й на порозі з’явився сержант.
— Відведіть його, — наказав йому майор.
Коли я опинився знову в підвалі, то хлопців — «дизелів» там уже не було. Лише на соломі валялися три зім’яті пілотки, а під стіною лежав кисет з махоркою. Я підняв його. Він був новий, недавно пошитий з оксамиту вишневого кольору. З одного боку на ньому було вишито червону троянду з зеленими листочками, а з другого боку слова «Пам’ятай Галю».
«Саме тоді, коли мене лупцював майор, хлопців розстрілювали», — подумав я і впав знесилений на солому.
Опівдні знову мене привели до кабінету майора. Там уже сидів наш комзвод.
— Що говорив Хабарко про нашу військову техніку? — спитав майор комзвода.
— Учора за сніданком він говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею.
— Ну, ти й тепер ще будеш відпиратися? — спитав мене майор.
— Не говорив я цього, — відповів я. — А комзвод говорить так тому, що він давно на мене зуби точить, бо я одного разу підсміхнувся з нього, як він лазив по-пластунськи.
— Мм-ги, — прогугнявив майор, відчинив двері й комусь хитнув головою.
До кабінету зайшло четверо солдатів з нашого взводу
— Сідайте, — сказав їм майор, вказавши на лавку під стіною.
— Ви чули, як Хабарко учора за сніданком говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею? — спитав він їх.
— Я не чув, — сказав Дубовенко.
— І я не чув, — відповів Георгадзе.
— І я не чув, — добавив Оганесян.
— І я не чув, — сказав Насибулія.
— Виведіть його, — сказав у двері майор. І мене двоє сержантів перевели в порожню кімнату.
Увечері мене привезли назад на фронт у нашу роту. А за день німці знову натисли, і ми відступали без всякого ладу. Скачучи між розривами мінометних набоїв, я тікав, щоб сховатися у байраці, що бовванів попереду.
— Хабарко! Хабарко! — почув я благальний голос позад себе й зупинився і став на весь зріст, зневажаючи розриви мін і посвист куль довкола мене. Гукав мене комзвод. Він лежав біля вирви, напівзасипаний землею.
— Підбери мене, Хабарко, — благав він. — Мені ногу відірвало.
— Я тебе можу тільки пристрілити, — сказав я й повернув дуло автомата на нього. Глянувши на його мерзенне, перекривлене страхом обличчя, я передумав.
— Ні, я не можу тебе й пристрілити, кулі на тебе шкода. Хай тебе німці добивають.
Із щербиною в роті я вже воював не довго.
«Як так нас шанують тоді, коли ми за них голови свої кладемо, то як вони нас шануватимуть тоді, коли війни не буде?» — думав я.
І я за першої нагоди проголосував з траншеї лівою рукою. Німецький снайпер влучив мені якраз у зап’ястя. За інших обставин, може, й не треба було так багато руки відтинати, а може, можна було б і повністю руку зберегти, та як нас, усіх поранених у ліву руку, у шпиталі було не менше півсотні, то лікарі зі злості чикрижили якнайбільше кісток. Оце й мені вони відхопили руку по самий лікоть.