Тут спочиває МОРОЗ СТЕПАН 3.11.1924 — VI. 1941 незабутній син-одинак
Він тут спочиває уже 22 роки. Він спочиває під цим камінням довше, ніж прожив на світі.
— Скільки йому років було? Сімнадцять? Що привело так рано цього хлопця в могилу?
— Питаєте, що привело так рано цього хлопця в могилу? А подивіться на час смерти.
— Війна?
— Ні, не війна. Тут, на цьому цвинтарі, не один Степко Мороз похований у той час. І не лише на цьому цвинтарі.
Це було тоді, коли більшовики тікали з України від німців. Перед тим вони понабивали всі тюрми нашими людьми. Як тільки більшовики відступили, то люди кинулися рятувати своїх рідних і знайомих. Та нікого вони не врятували.
— Всі були вбиті?
— Вбиті, кажете? Не вбиті, а замордовані. Отак, як цей Степко.
Коли його привезли з Золочівського криміналу, то неможливо було пізнати. Не було що пізнавати там. Що вони йому робили — кат їх знає. Очей не було, на місці носа рана, голий череп і жмут волосся на голові, а замість тіла купка м’яса і кісток.
— Кажете — війна. Що війна? У війну виступає оружний проти оружного. А то оружний бере тебе, беззбройного, та мордує як хоче. Проти того війна справжнє щастя.
— Хто ж того Степана знайшов все-таки серед куп людського м’яса?
— Сестра. Рідна сестра. Три дні лазила між людськими трупами і нарешті знайшла. Пізнала по ґудзиках від сорочки.
За тим Морозом все село плакало, бо він був з замордованих наймолодший, і всі любили його за кмітливість і дзвінкий голос.
Хлопці йому не таку могилу зробили були. Тут була могила — на весь цвинтар могила. Та коли прийшли москалі вдруге, не дали спокою Степкові й мертвому, бо прочитали правду про себе на тій могилі. Вони підклали вибухівку під гріб і висадили в повітря.
— За що ж замордували Степана москалі?
— За що?
За що всіх мордували?
Він співав українські пісні.
Львів — Куткір, 1962
МАРИНАРКА БУЛА ЙОГО
Вона ходить вулицями Дрогобича і тихенько шепоче сама до себе. А коли якийсь шибеникуватий хлопчисько, пробігаючи мимо, сіпне її за брудну подерту хустку, вона обертається до нього й голосно каже:
— Ти мене не збивай. Я добре знаю, що то був він, бо маринарка була його.
У відповідь лунає гучний сміх, і тоді вона повертається і йде далі, продовжуючи шепотіти.
То Маруся. Вона ходить так уже понад шість років, з літа 1941 року.
Коли відступили москалі, прибіг до її хати сусіда Андрій, крикнув з вулиці:
— Марусю! Хутко ся збирайте і йдіть до Бригідок до свого чоловіка.
Андрій побіг далі, а Маруся кинула хустку на голову й стрілою подалася до тюрми.
«Напевно, він тяжко хворий, що не може сам додому прийти, а, може, не дай, Господи, вони їх покалічили», — снувалися думки в її голові.
На подвір’ї тюрми було повно людей. Одні розкопували землю і з-під жужелиці й вапна витягали понівечені трупи, інші — виносили шматки людського м’яса з тюремних будівель і складали їх рядами під мурами.
Голова Марусі відразу низько опустилася, а очі набрали попелястого кольору. Вона ходила між трупами, оглядала кожного з голови до ніг, а свого чоловіка не знаходила. Тяжко було знайти, бо всі трупи були однакові.
У кожного не було ні очей, ні носа, ні волосся на голові.
— Вони їх, певно, поливали якоюсь кислотою, щоб не можна було нікого пізнати, — говорив пристаркуватий чоловік з ціпком у руці.
Перед одним трупом Маруся зупинилася довше. Вона присіла над ним, взяла до рук край маринарки і почала пильно вдивлятися в нього.
Раптом впала головою на трупа.
— Це він! Це він! Мій Богдан! Маринарка його, маринарка!
Люди допомогли Марусі завезти трупа додому. Зійшлася рідня, знайомі й сусіди. Почали готувати похорон. Маруся сиділа біля трупа, тримала на колінах подерту, вкриту кров’ю маринарку і дивилася то на знівеченого чоловіка, то на маринарку.
— А може, то не він? — говорив сусіда Грицько, дивлячись на трупа.
— Як не він, коли його маринарка! — схоплювалася Маруся.
— Ось ці місця, то я церувала.
І Маруся підносила йому під очі рукави маринарки.
Коли прийшов священик і почали виносити покійника, з Марусею сталося щось недобре. Вона почала швидко ходити по кімнаті й тулити до грудей маринарку. Вона раз по раз ставала перед кимсь із присутніх і говорила: