— Ти мене не втішай, ти мені не бреши. Я добре знаю — маринарка його!
Коли двоє жінок підступили до Марусі, щоб повести її за домовиною, вона їх відштовхнула і крикнула:
— Ви мене не збивайте, я добре знаю, що то був він.
Похорон відбувся без Марусі. Маруся ходила по хаті, тиснула до грудей маринарку і шепотіла.
Коли повернулися рідні й знайомі з похорону до хати, щоб пом’янути покійного і заспокоїти нещасну, раптом розчинилися двері, і на порозі став сам… Богдан. Люди закам’яніли від здивування й страху. Богдан кинувся до Марусі. Але вона відштовхнула його й голосно заговорила:
— Ти мене не збивай, ти мені не бреши, я добре знаю, що то був він, маринарка його! — І вона дужче притисла маринарку до грудей.
— Та я ж ту маринарку проміняв на пайку хліба!
— Як же ти врятувався, Богдане? Всіх же помордували, — запитав сусіда Іван.
— Нас перед тим повели рубати ліс. Шестеро нас тікало. Чотирьох москалі забили, а двом нам вдалось втекти.
— Ось бачиш, Марусю, ти не така нещасна, як інші, твій Богдан живий, — сказала їй сестра Орися.
— Ти мене не втішай, ти мені не бреши, я добре знаю — маринарка його.
Вилікувати Марусю не вдалося. А коли прийшли в Дрогобич москалі знову, Богдан пішов до УПА, щоб заплатити катам за їхні тортури.
Невідомо, що сталося з Богданом. А Маруся і зараз ходить вулицями Дрогобича і шепотить сама до себе, і коли хтось навіть ненавмисне зачепить її, проходячи мимо, вона зупиняється і голосно каже:
— Ти мене не збивай, я добре знаю, що то був він. То був він, бо маринарка була його…
Дрогобич, 1947
ПОХОРОН КРОВИ
Похорон був як похорон: з хрестами і корогвами, з священиком і хором. Молоді хлопці несли на плечах дві чорні домовини. Та не було в тих домовинах покійників. Замість покійників у домовинах лежало по купці брудного піску, перемішаного з кров’ю.
За домовинами вели під руки чорну, як ніч, немолоду жінку. Вона не плакала, її очі були сповнені не стільки скорботою, скільки гнівом.
Це мати. Вона ховає своїх синів. Позаминулої ночі облавники вбили їх на околиці села.
Цілий день їхні трупи лежали на подвір’ї сільради. І мати приходила, благала, щоб їй віддали мертвих синів для поховання, та червонопогонник із зіркою кольору крові на картузі у відповідь ударив її автоматом у груди.
Мати не відходила від сільради, доки тіла синів не кинули у брудний кузов автомашини та не вивезли геть.
І тоді стара пішла на околицю села, де відбувався бій. Вона лазила на колінах по брудному піску, вигрібала з нього кров своїх синів, бережно складала її в дві невеличкі торбинки.
А сьогодні вона ховає своїх дітей. Тих дітей, яких вона любила дужче за саму себе. Тих дітей, кожна клітинка яких була дбайливо викохана її працьовитими руками. Вони були гарні й дужі, вони були відважні й спритні, та були зненацька захоплені лютим ворогом. Вони недешево віддали своє життя: дві машини трупів назбирали облавники після бою з ними. І за це в материнському серці, сповненому гнівом і смутком, іноді виринають краплини гордости. З цвинтаря повертались надвечір. Як і на цвинтарі, стару вели попід руки, а голову вона схилила ще нижче.
— Похорон справили, — говорить мати, — та знаю я, що тіла моїх синів десь терзають чорні круки і хижі звірі.
— Вони такі трупи, — говорить сусіда, що йде поблизу, — віддають до лікарень. Там молоді лікарі вчаться на них медицини, щоб лікувати хворих.
— Лікувати хворих, а здорових убивати. — Стара стискає спрацьовані пальці у кулаки, гнів у темних зіницях витискає рештки смутку, здається, що вона готова перетворитися в нестримну енергію, щоб розлитися смертельною карою на голови катів.
Ми на пересильному пункті Львівської в’язниці. Тут багато нас: дівчата й хлопці, чоловіки й жінки, старі й малі. Всіх нас без суду й розсліду повезуть до Сибіру.
Якщо батька вивезено, то має бути й син там, якщо сина вивезено, то має бути й брат там, якщо брата вивезено, то має бути й сестра там — такий закон влади, встановленої московською зброєю.
Мене забрали серед темної ночі в Львові, а сестру аж у Луцьку відірвали від чоловіка, бо наші батьки вже у Сибірі.
У кімнатах будинків, поспіхом перетворених на в’язницю, ми сидимо на купах своїх речей і дожидаємо своєї сумної долі. Раз на день нас виводять на прогулянку.
Іноді на подвір’ї під час прогулянки ми бачимо опера (оперативний уповноважений — найбільш довірений чекістський начальник, в його канцелярії знаходяться справи в’язнів). З-під блакитно-червоного картуза з червоною зіркою він дивиться на нас своїми маленькими щурячими очима. Доля кожного з нас у його руках. Він опер, і його всі бояться.