Марійка Найда набирається відваги і, проходячи мимо опера, питає, підробляючи слова під московську мову:
— Когда нас уже випустите, гражданін начальник?
— Кагда рак свіснєт.
Опер відвертає від нас своє обличчя, напружуючи коротку шию, потім поволі переводить у той самий бік своє черево і, ступаючи коротенькими ногами, відходить геть.
Пронеслася чутка, що нас скоро повезуть. Ми з Марійкою взяли дозвіл віднести до в’язничного шевця взуття, щоб відремонтував його нам на дорогу.
У шевця сидів молодий хлопець-дозорець у такому самому картузі, як на опері, а на плечах мав солдатські погони.
— І коли вже нас випустять звідси? — говорить Марійка, втираючи сльози. — За що нас тут мучають? Що ми зробили?
Хлопець деякий час сидить нерухомо, пильно дивлячись у наші обличчя. Раптом знімає з голови свого картуза, починає нервово швидко-швидко м’яти його руками, ніби хоче подерти його на шматки.
— Я не можу тут працювати! — вигукує він, б’є картузом об підлогу і, простоволосий, вибігає геть за двері.
Львів, 1963
«БАНДЬОРИ ЄСТЬ?»
У село заходять облавники. Блакитні картузи з червоними опасками обертаються в різні боки, а руки міцно тримають автомати напоготові.
Діти розбігаються з вулиці й разом з матерями переляканими очима озираються на чужинців з вікон низеньких хат.
Назустріч облавникам іде підстаркуватий чоловік з оберемком хмизу на плечах.
— Бандьори єсть в сєлє? — питає чоловіка старший облавник.
— Є, прошу пана товариша.
Облавники насторожуються та оточують селянина.
— Ґдє ані? Ґаварі, — наступає старший.
— А он, прошу пана товариша, за тією стодолою, що на краю села, он стріху видно, коло самого лісу.
Старший подає команду, і облавники розсипаються городами, щоб оточити стодолу.
Це був 1947 рік. Голодна Бессарабія та Східна Україна кинулися в Галичину в пошуках шматка хліба. І не було кутка в місті чи селі, де б не наштовхнувся на голодного.
Облавники поповзли бур’янами до стодоли. Частина їх перескочила до лісу й почала наступ з-за дерев.
Ось уже видно бандерівців. Вони сидять під стодолою, низько нахиливши голови.
«У карти грають, — догадується старший. — Зараз ми їм заіраємо».
— Впєрьод, в атаку!!! — дає команду. І всі облавники з чотирьох боків кидаються до стодоли.
— Здавайся!!! — чути крик і постріли автоматів. «Бандерівці» миттю встають, піднявши догори руки. Але що це? Всі «бандерівці» без штанів, їхні штани й підштаники лежать у кожного біля ніг.
Підступивши ближче, облавники пізнають у «бандерівцях» голодних бессарабців, що розташувалися проти весняного сонця, щоб спорожнити свої штани від вошей.
Знову блакитні картузи вриваються в село. Проте тепер вони вже не обертаються боязко на всі боки, а влітають у кожний двір і кожну хату, кожну стодолу і кожний хлів.
— Ми йому покажем кузькіну мать! — викрикує старший. Вони конче хочуть знайти чоловіка, що їх піддурив. Чоловіка облавники не знаходять і виступають з села, лаючи Бога і Христа.
Дрогобич, 1948
ДОПИТ
— Ну, признаєшся, чи ні?
— Не маю до чого признаватися.
— Як то не маєш до чого признаватися?! Переводила бандерівців з села в село?! Штафету носила? Станичною була? Забула?! Все знаємо. Твої напарниці давно призналися.
— Хай признаються, а я не маю до чого признаватися.
— Повішаємо зараз! Виходь!
Троє в картузах кольору небесної блакиті з червоними зірками на ще червоніших опасках своїх картузів повели дівчину до виходу.
— Не хочеш признаватися — зараз повішаємо. А якби призналася, то ще пожила б… Ти ж молода… Скільки тобі років?
— Шістнадцять.
Завели в стару конюшню. На брудній цегляній підлозі лежали трупи замордованих людей у подертій скривавленій одежі.
— Пізнаєш своїх? І ти тут будеш так лежати.
Один з трьох підійшов до трупа, розстібнув свою матню і почав спорожнятися на лице вбитого і на хрестик, що скотився з грудей.
— Будеш признаватися?
— Нема до чого признаватися.
— Закидай зашморг, Льоша. А ти, сучко, вилазь на табуретку!
Дівчина миттю стала на стілець і зверху глянула презирливим поглядом на своїх катів.
— Закладай їй зашморг на шию… Ну, признаєшся?
— Ні.
— Вибиваю табуретку з-під ніг. Останній раз питаю: «Признаєшся?».