— Вибивай табуретку, катюго!
— Ач, яка завзята бандьора!
Тіло загойдалося на мотузці. Слідчий дивився то на годинника, то на обличчя дівчини. Раптом махнув рукою. Один золотопогонник підскочив і черкнув ножем по мотузці. Дівчина впала на підлогу, поволі почала підводитися.
— Щастя твоє, що зашморг увірвався. Та я тобі ще розв’яжу язика. Відведи її, Жора, у карцер.
МИРНИЙ ДОПИТ
— Ну, сідайте. Сьогодні у нас з вами буде мирна розмова.
— Мир мирним. На враждуючих сам Бог і Хрест Його.
— Ну, Бог і Хрест нас не цікавлять.
Виснажена й передчасно посивіла жінка сіла на краю стільця. Золотопогонник довго мовчав.
— Скажіть мені: чого ви хочете? За що ви воюєте? — заговорив нарешті, ламаючи слова української мови.
Жінка мовчала.
— Якої України вам треба?
Жінка мовчала.
— Та ж ви маєте Україну: маєте українські школи, маєте українські газети, книжки, журнали, радіо, кіно. Маєте свій уряд…
Жінка мовчала.
— Не розумію; за що ви воюєте? За що ви йдете на смерть?
— А ви знаєте, — заговорила жінка, — коли ми йшли до УПА, то ми мали дуже мало понять про Україну.
— Як?!
— Та так.
— То вас ошукали ваші провідники?
— Ні. Ніхто нас не ошукував. Ми йшли проти вас з чуттям самооборони. Ми йшли до УПА, щоб за кров заплатити кров’ю.
— То ми йшли вас визволяти, а ви жадали нашої крові?
— Так. Бо ми надто добре знали суть вашого визволення. Ми не забули, не могли забути, не мали права забути вашого першого визволення, ми йшли до УПА, щоб заплатити вам за видовбані очі наших братів, за вивезених на Сибір наших матерів, за розстріляних наших батьків, за знечещення наших сестер. Ми йшли до УПА, щоб не попасти живцем у залиті вапном ями, як попадали наші люди в часи вашого першого визволення.
Слідчий кривився від люті.
— Ми йшли до УПА, щоб за пролиту кров ви заплатили кров’ю, бо кров відзивається кров’ю.
— Мовчи, падлюко!!! — слідчий грюкнув кулаком об стіл і підскочив на місці. — Таких падлюк, як ти, мало топити у вапні.
Жінка встала.
— Топіть. Ми від вас нічого легшого не дожидаємо. Ми добре знаємо, що ви робите тим, хто потрапляє у ваші руки. Та знайте й ви: кров відізветься кров’ю.
Ббац! Обоймою по скроні сивоволосої.
Конвой ускочив до кімнати.
— Виведіть це стерво.
Жінка провела рукою по обличчю й простягла скривавлену долоню.
— І ця кров ще відізветься.
Львів, 1962
ДЕ ВОНИ ТЕПЕР?
Вони ходили до школи, як і всі інші діти села, тільки жаль було на них дивитися. Особливо мені. Якось випадало все так, що коли я йшов на роботу, вони йшли попереду мене. І коли я дивився на їхні червоні від морозу ноженята, що часто вислизали з великих драних шкарбунів, мені наверталися сльози па очі.
їх було двоє хлопців. Один вчився у третьому класі, другий — у першому. Жили вони в чужої їм жінки, яка взяла їх до себе з ласки. Коли батьків вивозили до Сибіру, то дітям вдалося сховатися. Сховалися вони в лісі, де паслася їхня корова. Так діти залишилися з коровою, але без батьків.
Чужа жінка не любила дітей. Вона думала, що та корова буде утримувати і дітей, і її, а з’ясувалося, що корова небагато давала молока, ледве вистачало собі та дітям. На продаж нічого не лишалося. Діти росли, хотіли більше їсти, їм треба купувати одяг на зиму, а за що його купиш.
— За що я отак мучуся на світі? — все частіше говорила жінка до своїх односельчан. — За свою дурну голову та за своє м’яке серце.
Діти ходили в лахміттях, що дарували їм товариші зі школи. Книжки та зошити купували їм учителі, бо вчилися брати чи не найкраще у всій школі.
Коли проходили два брати селом, коли люди дивилися на їхнє лахміття, на їхні напівбосі брудні ноженята, то не одній матері, не одному батькові стискалося серце від жалю. Не одній добрій душі хотілося забрати дітей до себе. Та як ти їх забереш, коли самим нічого їсти — все повигрібали москалі. Як ти їх візьмеш до себе, коли їхніх батьків учора вивезли до Сибіру, а тебе, може, вивезуть завтра…
А чужа дітям жінка не вгамовувалася:
— Навіщо мені ті діти та їхня корова? Мало в моїй хаті біди без них? Хай забирають і дітей, і їхню корову!
Так стало відомо в сільраді, що в селі є корова, яка належала вивезеній до Сибіру родині, а має належати державі, як і все інше їхнє майно.
Та не так сталося, як хотілося жінці. Корову в неї забрали, а дітей лишили.
Коли я йшов одного ранку на роботу, то бачив, як ту корову вели. Попереду йшов один солдат і вів корову за налигач, другий, з автоматом на грудях, ішов позаду. А діти, погубивши свої шкарбани в снігу, бігли за коровою, чіплялися їй за спину, за шию і поливали своїми дитячими слізьми теплу шкіру тварини. Солдат з автоматом раз у раз підбігав до дітей, відкидав їх у перемерзлий сніг і бив чоботом під боки.