Коли я повертався з роботи, то бачив, як дві маленькі дитячі постаті, низько нахиливши голови, виходили з села шляхом, що веде до міста.
Давно я не працюю в тому селі Олексичі під Стриєм. З того часу, як звідти виїхав, там ніразу не був. А так хочеться побувати в ньому Так хочеться довідатися про долю двох братів-сиріт, що вчилися найкраще в школі.
Де вони тепер? Чи живі?
Ківерці, 1956
У ПОТЯЗІ
Потяг поволі рухається у напрямку Стрия. Коливання вагонів хитає похилені голови пасажирів. Тут робітники в своїх засмальцьованих робах, тут жінки з порожніми банками з-під молока і з торбами, наповненими міським чорним хлібом.
Десь у кутку вагона дівчата затягнули сумну-сумну пісню.
Проти мене сидить немолодий чоловік з поораним зморшками обличчям і з порепаними долонями. Він каже своєму сусідові:
— Двісті грам жита дали на трудодень. Двісті грам. Це жменя збіжжя. Та якби мені пан, що я в нього робив, дав мені жменю збіжжя за мою денну працю, то я б йому морду набив.
— Слухай, чоловіче, — віззивається до нього сусід, — мовчи. Не говори так голосно. Знаєш, у цієї держави при кожній стіні очі й вуха.
— Та най слухають. Най оглухнуть. Що вони мені зроблять? Заберуть? Пошлють на каторгу? А хіба я не на каторзі зараз? Забрав у тебе землю і погнав потом поливати її задурно — хіба це не каторга? Там, може, хоч пайку хліба дасть тобі за роботу. А тут цілий день робиш голодний, як чорний віл, а він прийде й запише тобі трудодень. Запише! А що дасть, чорт його знає. Каже, що дасть щось колись, у кінці року. А може й нічого не дати, як йому захочеться.
Це життя, га? Це не каторга? Якої ще каторги мені треба?
Львів, 1948
В АВТОБУСІ
Після короткого гостювання їдемо додому. Автобус так переповнений, що задихаєшся від людських випарувань. Поруч нас сидять немолоді вже чоловік і жінка. Ці люди дуже відрізняються від усіх інших пасажирів. Вони добре одягнені, їхні обличчя не вкриті зморшками журби. В їхніх очах нема тієї печаті розпачу і безнадійносте, яка є в місцевих людей. Вони говорять між собою то українською, то іспанською мовою.
Між нами скоро зав’язується розмова. Виявляється, що наші сусіди зовсім недавно приїхали з Аргентини, повернулися на батьківщину, на якій не були понад тридцять років.
— То як вам тут живеться? — питаю я в «аргентинців».
— Нас одурили, — говорить жінка. — Нам говорили, що тут центнер пшениці коштує 70 копійок, а тим часом ми тепер за 70 копійок ледве можемо купити дві літрові баночки збіжжя.
— Та нам там говорили ваші агітатори, що тут рай, якого світ не бачив. Нащо нам працювати на буржуїв на чужині? — подумали ми, коли можемо працювати самі на себе на своїй землі. Знялися та й приїхали додому. І попали не в рай, а в самісіньке пекло, — каже «аргентинець».
Вони говорять так голосно, що чути на весь автобус. Очі всіх присутніх обернені до них, але ніхто не обзивається до «аргентинців».
— А ви знаєте, — кажу я «аргентинцям», — що у нас небезпечно говорити про такі речі. У нас за такі розмови судять і засилають до Сибіру.
— Як? За правду? — вигукує сусідка — «аргентинка». — Та у нас, там в Аргентині, виходь на вулицю і на все горло кричи що хочеш, організовуй збори, клуби, друкуй газети і книжки — доказуй свою правду як хочеш — ніхто тобі нічого. Аби не йшов зі зброєю, не скидав влади.
— Ну то там, а тут інші закони, — кажу я.
— Та як? — не вгамовувалася сусідка. — Та тут же свобода!
— Е, свобода… та не всім, — сказав один старий, що сидів навпроти, сумно усміхнувся й опустив голову.
— Та я тут, — знову заговорила «аргентинка», — стояла півдня в черзі, щоб купити півкіля масла. А там тобі додому принесуть що хочеш, аби ти тільки купував.
— Купила півкіля масла, — продовжувала обурюватися «аргентинка», — прийшла додому та й кажу сусідці, щоб ішла купила собі. А вона мені каже: «Мінє масло нє нужно, нам у абкомавском магазіні дають всьо, что ми хочем». Що то за перебирання людьми? Я ще ніде не бачила такого, щоб одним було все, а іншим — нічого.
— Та якби там було таке, — втрутився чоловік «аргентинки», — щоб одним давали все, що вони хочуть, а інші мусили умлівати в чергах по півдня за маслом, то там революція вже була б. Та я там заробляв дев’ятдесят кілограмів білої, як сонце, муки на день, а тут їх не зароблю й за два тижні.