— Нас там відразу пізнають. Ми по—їхньому говорити не вміємо, — сказав старшина.
— Хай пізнають. Недовго пізнаватимуть. Хто почує ваші голоси, тому рота заціпити. Мертві нічого не виказують.
— Зрозуміло, — відповів лейтенант.
— Бачити вас можуть, і що більше вас побачать, то краще — ви будете з тризубами на шапках. А чути вас живі не мають. Ви зайдете в хату так, щоб ваші голоси у селі ніхто не чув, і вийдете з хати без розмов. У хаті можете говорити що хочете, лише дивіться, щоб не залишилось жодного хоч напівживого свідка після вас. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — відповіли ми.
— Це одна група буде робити. На це вистачить трьох чоловік.
А друга група, три чоловіки, як тільки перша вийде з хати, підніме за селом стрілянину. Нібито переслідує бандерівців. І тут ми підкинемо ще групу солдат наших, які самі будуть думати, що в селі побували справжні бандерівці. А тоді — перед людьми мітинг, кореспонденти з газет, фотограф.
— А чи у вас нема живих бандерівців зараз? — звернувся майор до начальника.
— Живих нема. Є вбиті.
— Давно вбиті?
— Позавчора.
— Не годяться. Треба було б парочку підкинути під село.
Мовляв, лишилися після бою.
— Є в нас двоє таких, що прийшли здаватися. Ми їх затримали, в камері сидять.
— Ви їх допитували?
— Допитували.
— Вони комусь зі своїх знайомих говорили, що йдуть здаватися?
— Не говорили нікому.
— Давайте їх.
Чекіст озирнувся навсібіч і витяг з кишені пляшечку з одеколоном. Тремтячими руками вицідив одеколон у склянку й одним духом випив.
— Оце коли хоч кому-небудь розповідаю про це, то тоді очі до мене не лізуть, і руки робляться чисті, не в крові. Він почав терти руку об руку так, ніби мив їх водою.
— Ну, ну, й що було далі? — цікавиться новий каменяр.
— Далі було страшне. Я попав у групу лейтенанта. Нам випадало йти до хати. На третій день вранці, удосвіта, ми поскидали з себе пагони, повбирались у шапки з тризубами, автомати на плечі — і на машину. Друга група взяла з собою двох бандерівців, тих, що прийшли здаватися, і виїхала поперед нас.
У хаті, до якої ми підійшли, світилося. Двері були незамкнені. Ми зайшли. Господиня поралася біля печі, а господар узувався в постоли. В колисці гойдалася дитина, на причіпку з-під кожуха виглядав хлопчина.
Вони не злякалися нас. Тільки коли лейтенант сказав: «Что, своїх узналі?», — господар і господиня із здивуванням втупилися очима в нас.
— Бий бабу! — гукнув до сержанта лейтенант, — а я мужика перестрочу.
І хата наповнилася гулом пострілів і людським криком.
— А ти чого стоїш?! — крикнув на мене лейтенант. — Бий пацанів!
Поки я стріляв у колиску з дитиною, хлопець забився в кут між ліжком і шафою.
— А-а-а! — різав нам вуха його несамовитий крик.
— Заткни глотку пацанові! — наказав мені лейтенант, і я пустив автоматну чергу в куток між шафою і ліжком. Зразу стало тихо, як у могилі.
— Повирізуй усім очі, — наказав мені лейтенант і додав: — А ми тим часом перетрусимо лахи, відберем що треба.
— Та нащо вирізувати очі? Експертизи ж ніякої не буде, — огинався я.
— Вирізуй! Така інструкція. Може, якомусь дурневі ще прийде в голову фотографувати. Виріжеш — склади в газету й забери з собою.
Я витяг з-за халяви фінку і почав вирізати очі.
— Ех… — Чекіст витяг із кишені ту саму пляшечку й, закинувши назад голову, почав висмоктувати з неї алкоголь.
— Ех… не можу… мало… Піду куплю ще один флакон.
— Та розповідайте далі. Потім я вам чвертку горілки принесу, — сказав новий каменяр.
— Та що далі? Далі ті троє недалеко від села під лісом постріляли привезених ними бандерівців, а ми їм у кишені позапихали те барахло, що взяли в хаті. Ми з себе тризуби познімали, їм попришпилювали до шапок, а самі погони одягли, шапки зі звіздами.
Потім був мітинг. Дідок один виступив, кричав, що бандерівці їх дурять, що вони не за Україну воюють, а свої шкури рятують, над людьми розбої чинять.
А очі, загорнуті в газету, я носив у кишені до самого вечора, ніде було викинути, аж як посутеніло, вкинув у річку…
— Ех… треба випити ще… Чую, що ці очі мене зі світу зведуть. Я не можу діткнутися руками до своїх дітей, бо тоді очі перелазять на них. Вони вночі кидаються мені на груди.
— І чого вони до мене так липнуть? Ну якби я перед тим нікого не вбивав, а то ж я у війну дезертирів і самострільщиків пачками стріляв, тепер ось тут цих бандерівців перебив без ліку — і нічого мені не було, а ось тепер ці очі мені не дають жити.