Свої оповідання та вірші Гордієнко нікому не читав. Він бачив, як за якісь наївні анекдоти, за необережно висказане слово гнали людей до Сибіру, на далеку північ, звідки вони не повертались, і тому не показував свої твори навіть добре знайомим йому людям.
Правда, деякі свої оповідання та вірші він читав своїм товаришам, навчаючись у школі. Але ті твори були далекі від сучасних подій. Тоді усі дивувалися його хистові, а вчителі пророкували йому письменницьку славу.
А ось ці оповідання Дмитро ховав далеко і писав їх потай ночами, бо знав, як широко і густо розставив свою сітку сексотів НКВД. І лише зрідка деякі з них він зачитував своїй старенькій тітці, бо вірив їй, як самому собі. Тітка, слухаючи оповідання, плакала і казала, що вона не знає такого письменника, щоб міг так писати, як її небіж.
Гордієнко жив сам у маленькій кімнатці на околиці міста. Крім тітки, рідні він не мав. Його батько помер з голоду 1933 року, а матір забрали за колоски. Вона хотіла настригти колосків ще нестиглої пшениці з колгоспного поля, щоб зварити кашу й нагодувати свою опухлу від голоду дитину. Мати не повернулася з в’язниці, і Дмитра виховувала тітка, та сама, яка зараз мешкає в тому ж місті, де й він.
Дмитро не одружувався, бо не зустрічав такої людини, якій можна було б довіритися. Життя з людиною чужих йому поглядів він не уявляв. Гордієнко весь час був обтяжений однією думкою: як бодай хоч частину своєї творчості передати за кордони цієї тиранії? Хай прочитають люди, хай знають там, на вільній землі, у якій нарузі перебуває людство в двадцятому столітті на одній шостій земної кулі.
Коли він виходив на прогулянку за місто в поле і бачив там довгоногих лелек, йому приходила до голови думка: чи не можливо переслати свої твори лелеками в час їх відлету у вирій? Переписати дрібним шрифтом на тонкому папері оповідання, піймати лелеку, обов’язати йому ноги списаними папірцями і пустити. Він так полетить у теплі краї. Там хтось помітить, піймає лелеку, прочитає твори й опублікує. Але тут же ця думка спростовувалася: а що, як ніхто не помітить там цього лелеку, і він на весну принесе його твори назад, і попадуть вони в руки НКВД? А, може, тут зауважуть раніше, ніж там?
Коли він бував у Москві й проходив мимо англійського посольства, йому прийшла до голови думка: привезти сюди свої твори, зайти і передати працівникам посольства, а вони вже перешлють, де треба. Але… біля посольства ходить міліціонер. Це один на виду, у формі. А скільки тут їх товчеться замаскованих, потайних, готових на перший посвист схопити людину і роздерти на шматки?
Коли він бував у Одесі й бачив там кораблі різних країн, моряків з тих кораблів на вулицях міста, йому хотілось передати свої твори через якогось моряка. Але як? На корабель його не пропустять потайні енкаведисти. А за тими моряками, що ходять по вулицях, хіба вони не слідкують?
Може, Дмитро, попри небезпеку, пішов би на один із цих варіантів, якби не трапилося йому одна нагода, яку згодом він назвав посланням долі. Одного разу він зайшов провідати тітку свою. Тітка була в піднесеному настрої і, хвилюючись, розповіла йому, що той її єдиний син, який у революцію разом із батьком невідомо де дівся, залишився живий. Він проживає в Канаді, прислав їй листа і пише в тому листі, що буде клопотати через посольство, щоб забрати матір до себе. Тітка показала Дмитрові листа з багатьма марками і канадськими штампами.
— І ви поїдете до Канади? — запитав він тітку.
— А чому б я мала не їхати? Що мене може утримувати?
— А чи вони вас випустять?
— Я думаю, що мене вони випустять. Навіщо їм стара немічна жінка?
— Але ж, мені здається, що вони не випускають за свою залізну завісу нікого, хто міг би розповісти про їхні бузувірські дії. Вони знають, що ви можете розповісти.
— Якщо вони мене по дорозі вб’ють, то це буде не гірше за моє теперішнє животіння. Я смерті не боюся. А, може, не вб’ють.
Якщо син мене викличе, я поїду без найменшого вагання.
Кілька місяців Дмитро ходив обтяжений думкою: посилати чи не посилати з тіткою свої твори? Якщо її навіть випустять, то на кордоні будуть ретельно трусити. Але мало надії й на те, що її довезуть до кордону. Її умертвлять по дорозі. Вони це вміють.
А може, не умертвлять? А, може, й не дуже труситимуть на кордоні? Можна рукопис добре запакувати в подушку так, що вони не дошукаються його.
І коли тітка сповістила Дмитрові, що вона одержала дозвіл на виїзд, він попросив її взяти з собою його твори. Вона не відмовила. Аркуші тонкого паперу ретельно запакували в подушку. Подушку не заберуть у старої жінки. Пройшло три місяці з часу від’їзду тітки. Дмитро вже марив своєю книжкою, що в темній журливій обкладинці розлітається між людьми за океаном.