Вона не подібна до звірячої лапи. Вона лагідна й добра, коли вона опромінена любов’ю, вона страшна й огидна, коли вона оббризкана злобою й підлістю.
Львів, 1948
МОТОРНА СИЛА
За розповіддю багаторічного в’язня Василя Піруса
Я прокинувся серед ночі від сильного поштовху в бік. Перед моїми очима виблискували леза двох ножів. Ножі тримали дві руки однієї людини. Обличчя її з насуненою на самі брови шапкою вкривала тінь від сусідніх нар, а на блискучі леза якраз падало світло. Розгледіти обличчя не можна було. Я тільки радше відчув, ніж бачив холодний погляд маленьких очей. Поруч у тіні стояло ще дві постаті, руки в кишенях.
— Вставай, бандьора («бандьорами» в ув’язненні кримінальні злочинці називають усіх українців, литовців, естонців і латвійців), і пращайся с жизню.
Я зрозумів усе. Це злодії — «вори». За їхнім «воровським» законом (я це знав) не можна вбивати сплячої людини. Треба спочатку розбудити, а потім уже чинити розправу Думка запрацювала блискавично. Це навіть не думка була. Це якась моторна сила заворушила мною.
«Смерть чи не смерть?» — пронизало мій мозок.
І я під ковдрою підтягнув ноги колінами до самих грудей. Скільки в мене було сили й енергії — вдарив обома ногами мого ката у пах. Ножі випали з рук злодія. Я підхопив ті ножі на льоту. Дві постаті метнулися між нарами. Кат, перейнятий конвульсіями, впав, стискаючи руками своє тіло нижче живота.
Моя моторна сила кинула мене навздогін за двома втікачами. Коли я вискочив з барака, вони вже кілька кроків поперед мене бігли в напрямі вахти. Зі сторожової вишки забухали постріли. Стріляли по мені. Я був доброю мішенню — білий, у самій білизні. Та мою моторну силу не спиняли ті постріли. Ще одна мить, ще одна секунда, півсекунди — і я хоч одному зажену ножа між лопатки. Та цього не сталося. Вони влетіли поперед мене в розчинені двері вахти.
— Зрозуміло, чиї це посланці, — сказав я чекістам, спинившись на порозі.
Коли я йшов назад, з вишки вже не стріляли по мені. А на моїх підштаниках в одній холоші вище коліна чорніла рвана обсмалена діра. Стріляли розривними кулями.
При вході у барак я розминувся з санітарами, що виносили на носилках мого ката.
У секції мене вже очікував начальник режиму з двома наглядачами.
— Бросай оружие! — скомандував він мені.
Я кинув обидва ножі йому до ніг і підставив руки в наручники.
Дніпряни, 1981
ВИХОВАННЯ БОЧКОЮ
Виховання бочкою — це винахід. Винахід неабиякий, і патент належить чекістам.
Коли колона стоїть готова до виходу на роботу — попереду з вільними руками ті, хто на виклик відповів «єсть, гражданін начальнік», а позаду з руками, закутими в наручники, ті, хто не сказав «гражданін начальнік», — тоді розчиняються ворота — і в зону чвалає віл, запряжений у… бочку. Так, так. Віл тягне бочку так само, як колись на гарманах таврійських степів коні тягали кам’яного котка. Тільки бочка набагато більша за коток, зате й набагато легша, бо вона порожня. Вона тупо гупає і скрипить по нерівній землі табірної зони. Віл, запряжений у бочку, крізь ворота заходить сам, його ніхто не поганяє. Він уже добре завчив багато своїх обов’язків. Коли він підходить до колони, з рядів вибігає «сука», тобто в’язень, що пішов на співпрацю з чекістами. Він вправно звичними рухами й вигуками провадить далі вола, повертає і ставить його позаду. Віл безхвостий. Його добре знає весь табір, дехто пам’ятає його ще з тих часів, коли він мав хвоста.
Якісь зеки вчинили змову проти вола — вони йому відчикрижили хвоста, засмажили на вогні і з’їли. Ті, кому дісталися шматки його хвоста, і зараз ласо поглядають на вола, дивляться на його куций обрубок і журяться, що в нього не виростає новий хвіст.
Саме в той час, коли «сука» заводить вола на його місце, двоє наглядачів виводять з карцера зека, який щулиться від холоду і ховає руки в рукави свого бушлата. Це виводять «злосного одказчика», тобто того, хто не хоче ходити на роботу. Його повезуть на роботу в бочці. Бочка має дверцята, в які можна пропхати людину і які замикаються. Крізь порожнину бочки проходить залізний стрижень, кінці якого виходять назовні. За ці кінці й підпрягають вола. Коли він тягне бочку, то стиржень крутиться разом з бочкою.
«Сука» вже повернув бочку так, як потрібно, і розчинив дверцята. «Злосний одказчик» не хоче сам лізти в бочку, він опирається й борониться, та наглядачі спритно хапають його за руки й ноги, й за допомогою «суки» заштовхують у бочку. Колона рушає. Рушає й віл, якого поганяє «сука».