Із бочки виривається різкий і відчайдушних голос.
— У, суки!!! У, гади!!! — кричить «злосний одказчик». Він раз у раз повторює ці викрики у такт гупанню бочки. Проте що далі бочка віддаляється від табірної зони, то викрики його стають слабкішими і розірванішими. Він осідлав стрижень і тримається на ньому руками, але ж довго так втриматися не можна, бо стрижень крутиться, скручує його одяг і натирає до крові долоні. На половині дороги людський голос із бочки вщухає, а замість нього посилюється гепання бочки. Геп!.. Геп!.. Пух! Наче хтось б’є наповненим землею мішком по клепках бочки. Це бочка перекидає тіло «злосного одказчика», який уже втратив силу триматися на стрижні.
Коли нарешті колона приходить на роботу, а дозорці з собаками займають свої місця, тоді «сука» підходить до бочки, відмикає дверцята і випускає «злосного одказчика». Носа на ньому нема, де були вуха, там біліють залишки хрящиків, обличчя його обмазане кров’ю й грязюкою, з обдряпаних пальців на руках стікає кров. Він стоїть похитуючись, як п’яний. Очі його вкрив серпанок завмирання. Та крізь той серпанок пробивається люта злість. Він поводить орбітами своїх очей на дозорців, що стоять проти нього з автоматами напоготові, й на собак коло їхніх ніг, що висолопили свої язики; на зеків, з яких одні вже рихтуються до роботи, інші — з жахом і співчуттям втупили в нього свої очі, на вола, що байдуже дивиться у землю, і на «суку», що вигрібає з бочки уривки його тіла.
Якби йому тепер волячу силу, вовчу спритність та блискавичну зброю, він пошаткував би на капусту все, що його оточує. Дозорців-чекістів зате, що вони придумали цю бочку, «суку» за його запроданство, за його вірність мучителям, усіх оцих зеків, що дивляться на нього, витріщивши очі, й тих, що рихтуються до роботи, шаткував би за їхню покору, за їхній страх перед цією бочкою. Не розуміють їхні дурні голови, що коли б усі не пішли на каторгу, всіх би в бочку не запхали.
А віл стояв нерухомо й дивився на землю, вкриту потоптаним снігом. У його голові снувалися свої думки й своя злість розпирала його груди. Яке йому діло до стосунків між цими звірами, що ходять на двох ногах, що вміють робити грім і блискавку зі своїх ломак і вбивати один одного? Вони всі йому вороги. Це вони перетворили його з грізного бугая в покірного вола. Це вони заклали на його шию ярмо і змусили тягати їхні вантажі. Це вони обрубали йому хвоста — нічим літньої пори відігнати від себе ґедзя та комара.
Волові тепер було зовсім байдуже до того, в що його запрягали і що він тягав. Він дивився в землю і не рухався. Він не поворухнувся навіть тоді, коли «злосний одказчик», втративши решту сили, повалився на землю.
Очі «злосного одказчика» густо-густо вкривав сірий смертельний серпанок, шкіра на обличчі втрачала життєве забарвлення і починала зливатися з кольором потоптаного снігу, кров на його ранах темнішала.
Тепер його безноса й безвуха голова нагадувала розмальований горщик.
Рвонулися собаки, туго натягуючи свої повіддя, здригнулися зеки, тяжко зітхаючи і скрегочучи зубами, кинувся «сука» піднімати «злосного одказчика», та в його тілі вже не було життєвої пружності. «Сука» махнув рукою і пішов обмивати снігом руки від крові. А віл стояв нерухомо й дивився в землю, йому було байдуже до всього.
А десь там, у Магадані, в просторій залі правління «Дальстрою» відбувалася нарада чекістів. Виступали начальники таборів. Вони рішуче засуджували «ганебний метод» Гараніна та Борзіна, які масовими розстрілами намагалися підвищувати продуктивність праці в’язнів.
— … Ми перейшли на метод перевиховання в’язнів, і він приносить значно кращі результати, — говорили вони.
Дніпряни, 1975
ВИХОВАННЯ «ВОЛОКУШЕЮ»
«Волокуша» — це не винахід чекістів. Це спосіб, знаний ще з найдавніших часів. Ним користувалися ще античні греки у війні проти троянців. Користувалися ним і польські конфедерати в боротьбі проти непокірних козаків та українських повстанців. Але тоді цей спосіб був надто жорстокий. Він був просто-таки надзвірячою дією переможців проти подоланих ворогів. Суть його полягала в тому, що переможеного ворога прив’язували до хвоста норовистого коня і пускали в степ. Кінь носився з такою волокушею, доки на шнуру не лишалися самі маслачки.
Це жорстокий спосіб, нелюдяний. А головне, що суть його полягає не в перевихованні людини, а в звірячій розправі над нею, в лютій помсті. Тому чекістські вихователі, які в своїх діях керуються засадами комуністичної моралі, не могли цей спосіб перенести в свою практику таким, яким він був у античні та середньовічні часи. До того ж він і не раціональний, і не рентабельний, бо до кінського хвоста можна прив’язати всього лише одну «волокушу».