— Ке — п’ятсот двадцать сєм!
Ніхто не обзивається на виклик начальника.
— Ке — п’ятсот двадцать сєм!
Колона мовчить.
— Правєріть! — кидає своїм підлеглим начальник. Четверо кидаються оглядати колону з двох кінців по обидва боки.
— Он здєсь, товаріщ майор! — кричить один з них.
— Пятнадцать суток карцера! — виносить вирок начальник.
— Ясно вам Ке — п’ятсот двадцать сєм?!
— Не Ке, а Ка, сволоч ти мерзова! — відзивається на вирок Ка — п’ятсот двадцять сєм.
— Єшо п’ятнадцать суток! — на цей раз начальник дає наказ своїм підручним.
Двоє сержантів вихоплюють з колони зухвалого в’язня й, підштовхуючи в спину, женуть до карцера.
А Ка — п’ятсот двадцять сім, роззявивши щосили свою пельку, банітує найогиднішими словами начальника, його матір, його дітей, ложку, якою він їсть, і кружку, з якої він п’є.
Та начальник цього ніби не чує. Перед ним уже стоїть підготована до вигону колона на роботу. Ті, хто сказав «гражданін начальнік», стоять попереду з вільними руками. Ті, хто не сказав «гражданін начальнік», стоять ззаду з закутими руками.
Начальник оглядає колону, придивляється, чи на кожному в’язневі чітко написано номер, чи добре пришито латки з номерами.
— Бе — дев’ятсот сорок дев’ять! — говорить він, зупинившись перед одним в’язнем. — У вас номер на спіне неправильно прішит, нєвєрно. Сєводня же после работи ісправіть.
Оглянувши колону, начальник дає знак — і перед в’язнями розчиняються високі дерев’яні ворота з візерунками колючого дроту угорі.
Номерами позначені люди ідуть назустріч конвоїрам, що стоять з двох боків за ворітьми. Одні з них тримають автомати напоготові, інші утримують собак за поводи.
Дніпряни, 1976
«РАДОСТЬ В ЗОНУ»
Попереду йде бригада Балабанова, за нею бригада Рязанова. Це передові бригади. За ними сунуть бригади Іванова, Насєдкіна, Воровкіна, Тімофєєва.
Топчуть вони ранній сніг своїми кирзовими черевиками, ряботить трафаретними цифрами їхня одежа в сутінках ранкового світанку.
На променях ще не погашених електричних прожекторів між рядами, позначених трафаретом людей, хижо виблискують холодною крицею наручники. Проти злиденного лахміття цих людей наручники на них створюють незвичайний контраст. Це досконалий витвір техніки. Не зразу побачиш, треба добре придивитися, щоб прочитати дрібненько вирізані на наручниках три слова — «Made in USA».
Так. Це справді досконалий витвір техніки. Він не тільки гарно блищить, він гарно служить. Цей механізм — безвідмовний посібник чекістів. Він краще служить, ніж табірні «суки». Це вже не витвір «руської смикалки», це витвір славної американської думки. Забудеш про наручники на твоїх руках, сіпнеш руку, щоб погріти її в кишені, а механізм — клац — і крицева дужка міцніше обхопить твоє зап’ястя. Ще раз сіпнеш, ще раз — клац! — і дужка ще тугіше обхопить твої руки. Необачний в’язень прийде на роботу з набряклими темно-бурими руками.
Це американські капіталісти-бізнесмени постачають совєтським чекістам таку техніку, їм байдуже, кому стискатимуть руки їхні наручники. Що про це думати, коли чекісти платять за цю механіку чистим червоним золотом з Колими? Без наручників йде бригадир і той передовик виробництва, якому доручено нести вивіску-аркуш фанери, прибитої до держака, на якій написано назву бригади. Ця вивіска — не звичайна назва бригади. Вона може перетворитися у велику честь. На другому боці фанери фарбою, зробленою з тертої цегли, написано слова «Радость в зону».
Мало якій бригаді випадає честь йти з роботи з оберненою вивіскою, коли поперед колони вихитуються руді слова на сіро-жовтій фанері — «Радость в зону». Таку бригаду в зоні «під вахтою» зустрічає оркестр. Оркестр складається з бубна, балалайки і скрипки. Боки бубна за відсутністю шкіри обтягнені брезентом, а на тому брезенті намальовано руського Ваньку і руську Маньку, які несамовито танцюють, підкидаючи ноги і розкидаючи руки. Цей малюнок доповнює несправжнього бубенного звука, видобутого з брезентової обтяжки. На скрипці всього дві струни, але горбатий скрипач добуває з них саморобним смичком якусь мелодію. А балалайка грає так, як їй належиться, хоч струни на ній з тросового дроту.
Коли оркестр програє похвальну мелодію, до передової бригади підходить начальник табору й говорить:
— Маладци, балабановци, маладци! Харашо патруділісь! Ну, а кто больше всех атлічілся? — питає він у бригадира.
— Ступаков, гражданін начальник, Ступаков! — відповідає йому хриплим шепелявим голосом бригадир.