Всі вони пережили довготривалий час безперервного дожидання смерти. Ось ці часи мене й зацікавили. Я хотів знати, в якому стані перебуває людська душа на порозі силуваної смерти.
Майже всі вони неохоче розповідали про цей уривок свого життя… Більшість з них взагалі нічого не розповідала мені.
Не захотів розповідати про свої переживання в смертній камері й охочий до оповідань Левко Лук’яненко. Він мені тільки сказав: «Я знав, що мене не розстріляють».
— Як ви це знали? — запитав я його.
— А цього я вам не скажу. Це моя таємниця, — відповів мені він.
Не захотів розповідати про пережите ним і Коля Танащук, колишній комсомольський активіст із Вінницької області. Танащука було засуджено на невеликий термін ув’язнення, всього на п’ять років. Він, будучи щирим комсомольцем, не зміг змиритися з підлістю вищої бюрократії, написав прокламацію, за що й засудив його совєтський суд. Та бентежна натура Колі не могла змиритися і за ґратами, і за колючим дротом.
Він тікав за першої можливости. Його ловили, нещадно били, і за кожну втечу додавали трирічний термін ув’язнення.
Коли його впіймали після третьої втечі, чекіст поставив його під сосну й вистрілив йому в голову.
Та в Колі особлива доля. Куля сковзнула по черепу, прослизнула під шкірою його голови й вилетіла ззаду, а Коля залишився живий.
Не тільки про те, що він пережив перед розстрілом, а й про цей епізод свого життя, Коля нікому не розповідав. Розповідали ті, що разом перебували у втечі. Тільки й цей розстріл не змінив бентежної натури Танащука. Коли одного разу у Владімірській в’язниці під час нашого маршу на прогулянку наглядач Сіпнув Колю за рукав, він тигром кинувся на нього, схопив обома руками за горлянку, притис до стінки і задушив би, якби наглядачеві поплічники не виручили свого товариша.
Охоче розповідав про смертну камеру Захаров, колишний солдат совєтської окупаційної армії в Східній Німеччині, засуджений за спробу втекти в Західну Німеччину. Захарова не було засуджено до розстрілу, але під час етапу в одній з в’язниць прізвище його переплутали з іншим Захаровим, який мав смертний вирок.
— Камера мала подвійні двері. Одні зовнішні, оббиті залізом, другі внутрішні ґратовані, так як тут у нас, у карцері. Підлога цементна, ліжко зварене автогеном із грубого заліза. Столик і стільці також залізні, мають форму могильних тумб і вмуровані в підлогу, — розповідав Захаров.
Мені самому довелося побувати в камері смертників на Чорній Горі в Харкові під час етапування мене до Мордовії. Мене і ще двох політв’язнів кинули в цю камеру за відсутністю місця в звичайних камерах. Там усе відповідало розповіді Захарова.
— Постелі там не було ніякої, — розповідав далі Захаров. — А чи довго можна полежати на холодному як лід залізі? їсти мені кидали на підлогу як собаці, — шматок хліба й оселедець або тюльку.
Коли мене виводили до туалету, то наглядачі лупили мене дерев’яними молотками. В туалеті я міг перебувати не довше однієї хвилини. Якщо ж я затримувався, приходив наглядач, хапав мене за комір і викидав у коридор.
Я довго не міг зрозуміти, чому зі мною так поводяться. Спершу я думав, що у цій в’язниці такий режим. Зрозумів я, що мене помилково посадили сюди після того, як до мене донісся голос з вікна сусідньої камери. Сусіда питав мене, за віщо мене засуджено до розстрілу, і коли я йому відповів, що мене засуджено не до розстрілу, то він мені пояснив, що я сиджу в камері смертників. Тоді мене охопив страх. Я подумав, що коли мене помилково посадили в камеру смертників, то можуть помилково повести й на розстріл. Я почав гримати в двері й кричати. Докликався чергового по в’язниці, й мене перевели в звичайну камеру.
Охоче розповідав про свої сни у смертній камері Дмитро Верхоляк. Це були незвичайні оповідання, які нагадували витвір буйної фантазії, казки з неймовірними подіями. А Верхолякова розповідь дорівнювала творам талановитого письменника.
На жаль, моя пам’ять не зберегла цих Верхолякових оповідань, та й важко було їх зберегти в пам’яті. Треба було на місці записувати або репродукувати магнетофоном. Такої можливості там не було.
У моїй голові збереглися лише тьмяні уривки цих оповідань про те, як Верхоляк носився над карпатськими горами й лісами на полум’яному коні.
Найвиразніше мені запам’яталася розповідь Миколи Косте ва.
— Я, — розповідав Костів, — коли лягав спати, то клав під голову черевика. Як прийдуть забирати на розстріл, думав я, то хоч одному виб’ю око.