І на цей раз я прогнав бугая. Та він знову пішов у інший край череди і знову взявся за свою справу.
— Ну, хай уже одну видоє, — подумав я собі. Хай насмокчеться! Зате інші будуть з молоком, бо вже ноги так наколов, що нема сили за ним бігати.
Та бугай видоїв ту корову і відразу пішов до іншої.
— Оце робота, — подумав я собі, — це ще гірше, ніж погоничем бути на розводі.
Прогнав я бугая і від цієї корови. Та я не врахував того, що бугаєві зовсім небагато треба часу, щоб видоїти корову.
Доки я до нього доходив зі своєю лозиною, він повністю висмоктував з корови молоко. Я втратив лік — скільки корів видоїв бугай.
Сонце вже хилилося до заходу.
— Буду попаски гнати череду до хутора, — вирішив я.
Череда слухняно підкорилася мені й пішла, куди я її спрямував.
Сонце вже набирало червоної барви і хилилося до небокраю, коли я заганяв череду в хутір.
Дядько Мусій розчинив ворота загону і допоміг мені позаганяти корів. Бугая він вилучив з череди, накинув йому на роги налигача й повів у стайню.
Хотілося впасти й заснути хоч би й на голій землі. На столах уже були миски і ложки біля них, а коло столів парував величезний казан, наповнений свіжозвареною вечерею. Пахуча пара лоскотала ніздрі. Та ще ніхто не вечеряв, дожидали, видно, коли прийдуть усі робітники.
Під конюшнею на купі соломи я побачив трьох хлопчаків, таких самих як я, що сиділи, підібгавши під себе ноги, і про щось розмовляли. Я підійшов до них і собі присів на соломі. Один з них розповідав про те, як він з батьком їздив пароплавом до Херсона.
— Дніпро такий широкий, що краю йому не видно, з небом зливається. Небо голубе і Дніпро голубий. Над тобою небо і під тобою небо, а ти наче летиш у небі, — перебільшував оповідач.
— А пароплав — нема ні однієї хати в Чаплинці, щоб була завбільшки з пароплав. Треба штук п’ять хат скласти докупи, щоб вийшов пароплав.
— Такий, як наша школа, — підказав йому хлопець-слухач.
— Більший. Утроє більший за школу. А колеса на ньому, мабуть, разів у десять більші за маховики на паровику.
— Навіщо ж йому колеса, як він по воді пливе? — спитав другий слухач.
— Як навіщо? Він же ж ними воду гребе. На ті колеса понабивано дошки, і він тими дошками, як веслами, горне воду.
Я так заслухався тією розповіддю, що не помітив, як до нас підійшли дві жінки з порожніми відрами в руках.
— Хто з вас корови пас? — спитала одна.
— Я, — відповів і встав перед ними.
— Як же ж ти, трясця твоїй матері, пас, що молока нема?
Я мовчав.
— Хіба ти, бісової чуми вилупок, не бачив, що бугай корови смокче? — підступила ближче до мене друга.
— Бачив, — сказав я.
— А чого ж не одганяв?! Чим же ж ми будемо людей годувати?!
— Я од… — я хотів сказати, що я відганяв бугая від корів, та тітка не дала мені договорити, вона так ляпнула мене мокрим рушником по голові, що мені аж дух забило і мову відняло.
— Не дать йому їсти за таку роботу, — сказала перша тітка, і вони пішли геть.
Уже йдучи, друга тітка обернулась і гукнула мені:
— І не підходь до столу, бо як підійдеш, то ще й вуха надерем.
Я пішов за конюшню, де не було людей, і ліг у бур'яні.
— Що мені робити? — питав я сам себе. — Тут же ж можна пропасти. І стусанами заштовхають, і голодом замучать. Треба тікати, — вирішив я. — Як тільки почне смеркати, так я й майну.
Мені не довго довелося чекати. Сонце скоро заходило за обрій, і навколо починало сутеніти.
Я між бур’янами вийшов за хутір, а там на дорогу, якою ми сюди їхали. Озирнувся, роздивився. Ніде нікого не було. Всі посунули на вечерю. І я наліг на ноги.
Чим далі я віддалявся від хутора, тим швидше йшов. А як хутір за мною вже тільки мрів, я побіг.
Незабаром стемніло зовсім. Ніч була темна, безмісячна. Я біг; нічого перед собою не бачачи. Спершу я відчував під ногами пилюку дороги, та незабаром пилюка змінилася стернею. Дорога зникла з-під моїх ніг. Я тоді не думав про те, що біжу чи отак навмання, я можу не втрапити додому. Про це я не думав. Я думав про те, як би швидше подалі відбігти від колгоспу.
Якось недавно я прочитав у газеті повідомлення про випадок з кішкою в Англії: кішка, покинута своїми хазяями, прибігла до Лондона, подолавши сімдесяти кілометрову відстань, і знайшла в невідомому їй місті своїх хазяїв. Якась надчуттєва сила, не розгадана людьми, є у таких звірят. Мене й зараз, коли минуло п’ятдесят з гаком років з того часу, дивує, як я тоді втрапив додому. Мабуть, думаю я, ця надчуттєва сила, властива звірятам, іноді проникає і в людину.