Та сталося так, що я нікому ока вибити не міг. Прокинувся я від тиску на моє тіло. Троє чекістів міцно стискали мені руки, груди і ноги, ще троє стояли біля мого ліжка, готові кинутися на допомогу першим трьом. Я зрозумів, що це прийшла по мене моя смерть.
— Вставай, — сказав один з тих, що стояли.
Я поволі підвівся з ліжка. Відчував, як смертельна сила заходить у моє тіло. Не хотілося вже й хапатися за черевика, та й не було як — шестеро чекістів пильно контролювали кожен порух моїх рук.
— Раздевайся да гала, — вимовив той самий голос. Я скинув зі себе підштаники й сорочку.
— Вихаді на карідор.
Я вийшов з камери ніби не своїми ногами. Я не відчував своїх кроків. За мною вийшло четверо чекістів, а двоє залишилося в камері. Вони зачинили двері за собою.
Так, голий, в оточенні чотирьох чекістів, я простояв не знаю як довго. Мені здавалося, що це була ціла вічність. Нарешті двері моєї камери відчинилися і до моїх ніг полетів мій одяг.
— А девайся.
Я сяк-так одягнувся, ледве спромігшись тремтячими руками защібнути на штанях одного ґудзика.
Чекісти оточили мене спереду, ззаду і по боках, повели вздовж коридору. В кінці коридору наказали мені стати. Передній розчинив двері й наказав:
— Захаді.
Це була невелика кімната, трохи більша за мою камеру. Під стінкою, в кінці кімнати, сидів за столиком чекістський офіцер.
— Прачитайте і распішітєсь, — сказав він мені, подаючи аркушик синюватого паперу та ручку.
Зі слів на папірці, що іскрами заскакали перед моїми очима, моя свідомість ледве вловила зміст — верховний суд замінює мені смертний вирок на двадцять п’ять років ув’язнення.
— Распішітєсь, — повторив чекістський офіцер.
Я взяв ручку і спробував писати, але рука моя разом з ручкою заскакала перед папірцем, як під’єднана до електричної напруги. Я не зміг поставити навіть крапки на місці підпису.
У свою смертну камеру я вже після цього не потрапив. Повели мене на інший коридор і кинули в іншу камеру. В цій камері стояло п’ятеро ліжок, з них одне не було зайняте. Я ліг на вільне ліжко й відразу заснув як убитий.
Уранці я познайомився з моїми новими спільниками долі. Усі четверо були єпископами, служителями Української греко-католицької церкви.
Костів називав прізвища їх усіх. Це були відомі єпископи, які не підкорилися постанові про скасування уніатської церкви і не визнали над собою зверхности патріярхії московського православ’я.
Моя пам’ять не зберегла їхніх імен, але пам’ятаю, що кардинала Сліпого Костів не називав.
— Мені тієї ночі приснився дуже вразливий сон, — далі продовжував Костів. — Я його й тепер так пам’ятаю, наче він мені приснився вчора, хоч минуло вже двадцять два роки. Снилося мені, начебто я їхав кіньми на бричці. Коні неслися, як вітер. Дорогу перетнула річка, а через річку міст. Коні переметнули міст і понесли мене далі. Та швидко знову з'явилася річка і міст через неї. І так я переїхав двадцять п’ять мостів.
Я розповів єпископам про нічну подію, що сталася зі мною, і про цей сон. Один єпископ (Костів називав його прізвище) розгадав мені мій сон.
— Цей сон, — сказав він, — і сумний, і радісний. 25 мостів.
— це 25 років, на які вас засуджено в неволю. Смуток у тому, що ви втратите свої молоді літа в неволі в тяжких муках. Радість у тому, що ви все-таки виживете, вийдете колись на волю, а не загинете за ґратами.
«З якою ж метою роблять вони отаку процедуру над людиною, коли замінюють смертний вирок?» — думав я вголос.
— А це в них таке правило, — сказав Роман Гурний, що також слухав розповідь Костева. — Щось подібне робили вони й зі мною, коли замінювали розстріл на п’ятнадцятирічне ув’язнення.
— Мабуть, у такий спосіб вони використовують свій останній шанс зламати людину — довести до божевілля або повного нервового розладу, — продовжував міркувати вголос я.
— Може, це останній шанс, а може, перший, — сказав Василь Підгородецький, що також був у нашому товаристві,
— попереду в них таких шансів залишилося безліч. Із тих, кого вони засудили тоді на двадцятип’ятирічне ув’язнення, залишилося живих серед нас, може, з тисячі один».
Дніпряни, 1977
НЕОФІЦІЙНИЙ СИМПОЗІУМ
Старі вони. Дуже старі, пенсіонери. Давно вже їхні руки відірвалися від роботи, й мозолі в них на долонях розм’якли. Вони тримаються гурту. Об’єднує їх пам’ять про минуле. Вони знають один одного здавна, з часів роботи і війни, з часів лихоліть, що раз у раз випадали на їхні голови.