Вони збираються на березі водоймища, названого Каховським морем, яке затопило природні береги сивого Дніпра. Видаються їм і береги чужі, і вода чужа. Ця чужа вода цього широкого і непорушного водоймища затопила, поглинула швидкі й веселі води Дніпра, покрила справжні береги його, села з садками на його берегах. Уже третій десяток літ минає, як Дніпрові береги затоплено, а очі їхні досі не можуть звикнути до обрисів берегів Каховського моря й шукають під плесами водоймища колишніх берегів.
Збираються вони надвечір, коли сонце втрачає силу палити землю, розташовуються на лавках у тіні молодих дерев і снують балачки. У кожного свої болячки — діляться способом лікування, згадують своїх товаришів, що не повернулися з війни.
— Десь, мать, уже й кістки постлівали наших однолітків, а ми ще й досі землю топчемо, — каже підсліпуватий Данило Нечай.
— І де тільки наших кісток не порозкидала ця війна — і у Германії, і Австрії, і Польщі, і Болгарії, — каже Дмитро Гришко.
— А в Китаї, Маньчжурії, — додав Максим Кулик.
— Та по всьому світі, — підсумовує Хведір Нерівний.
— Та ні, не по всьому світі, — заперечує Кіндрат Кушні—ренко.
— У Америці ж нас не було.
— Атож, в Америці наших кісток нема, та є вони під самою Америкою, — пояснює Нерівний.
— Де ж то? — питає Гришко.
— А од Уралу до Колими. А там од Колими до американської Аляски рукою подать. Ото та вся земля всіяна нашими кістками рясніше, як німецька. І без війни.
— То також була війна, — каже Кушніренко, — тільки ми воювали оружні проти оружних, а там воювали оружні проти безоружних.
— Та якщо всі ці кістки рахувати, — каже Кулик, — то тут ні в яку статистику не вкладешся. Мать, найбільше наших кісток у нас дома лежить, на нашій славній Україні, з виморених голодом у тридцять третьому.
— Е, що там про це балакать тепер, — втручається в розмову найстарший пенсіонер Гаврило Таран. — Ми, хахли, люди добрі, не злобливі, усяке зло скоро забуваємо та прощаємо. Я ось вам розкажу про те, що тут було не за вашої пам’яті, бо ви тоді або дуже малі були, або когось з вас ще й на світі не було. Чи ви знаєте, що отут було? — Гаврило простяг руку в напрямі берега Каховського моря.
— Та що ж тут було, — відповів Кушніренко. — Пристань була.
— Пристань то пристань. А коло пристані що було?
— Базар був, — відповів Гришко.
— Ну це пристань і базар були тут довго, аж поки не затопили це місце водою. А ось що тут було раніше, ще до революції?
— Е — е — е, дядьку Гаврило, ви питаєте таке, що ніхто з нас не одгадає. Хто з нас може знати про те, що тут було тоді, коли нам по три годи було, — каже Кулик.
— А я знаю. Тут був людський ярмарок.
— Ну, це не тільки ми знаємо, а й всякий школярик, бо про це тепер і говорять, і пишуть скрізь, — пояснює Гришко.
— Кіно навіть показували, «Таврію», Гончар написав, — додає Нечай.
— Такто вони розказують, пишуть і показують, а ви послухайте, що я вам розкажу, бо я той ярмарок на свої очі бачив.
Отож, як тільки скресав Дніпро, починала вибиватися травичка з — під землі, сюди сунули люди з усієї України. І з Полтавщини, і Київщини, і Волині, і Поділля. Ті, що жили близько до Дніпра, збиралися на берегах, складалися грішми, купували дуби пливли за течією. Через пороги їх лоцмани переводили. Тоді лоцманів там були цілі села. А як припливали до Каховки, то вони свої дуби продавали, ділили гроші — і на ярмарок. А ті, що жили далі од Дніпра, приїжджали гарбами, наймали возіїв. Він тут літо попрацює, а приїде додому, то за ті гроші, що заробив, собі хату поставить.
— Не так, як тепер у колгоспі, що на хату і за цілий рік не заробиш, — вставив своє слово Нечай.
— Або як у тридцять третьому, коли за день праці давали ложку борошна, — додає Кулик.
— І то не скрізь давали, були такі колгоспи, де нічого не давали, тільки палички ставили у блокнотах, — уточнює Нерівний.
— А що та ложка борошна? Там одному їсти нічого, а їй треба ще й дітей нагодувати. Розколотить у казані, накидає кропиви чи лободи та й їдять такий борщ, що після нього тільки пухнуть і мруть, як мухи.
— Та то вже легше стало, як пішла лобода та кропива, а скільки вимерло до лободи…
— Ви мені не даєте говорити, — сердиться Таран. — Я вам хочу про ярмарок розказати, а ви про лободу. Так отож з’їжджалися, кажу, в Каховку на той ярмарок і з Полтавщини, і Київщини, і Волині, і Поділля, з усієї України. А дядьки з хуторів приїжджали з мажарами й наймали їх.
Вони, ці робітники, ставили свою ціну, а хуторяни їм давали свою. Торгувалися, як на всякому ярмарку.
Насамперед розбирали полтавців, бо вони люди спритні і до всякого діла придатні, не ледачі. Забрідали сюди й руські люди, з Росії, тільки їх ніхто не хотів наймать.