— Яку мораль він мав на увазі? Чи часом не релігійну мораль? — вигукували викладачі суспільних наук та намовлені сіуденти — активісти.
Довго я добивався дозволу на захист дипломного проекту, майже чотири роки. І нарешті добився. Сьогодні склав на «відмінно» екзамен з основ марксизму — ленінізму. Початок добрий, настрій у мене піднесений. А Шапкін, власник будинку, в якому я поселився, теж мав піднесений настрій. Він приніс із пошти посилку, в якій було барильце далекосхідних оселедців. Це йому прислав його син-рибалка з Далекого Сходу. Той син закінчив у Москві Інститут риболовецької промисловості й тепер працює значним начальником риболовецького промислу.
Будинок Шапкіна не в самій Москві, а під Москвою, у селищі Німчинівці. Проте сполучення добре, а ще краще те, що в Шапкіна я маю змогу готуватися до екзаменів та до захисту дипломної роботи.
Я не відразу став постояльцем у Шапкіна. Спочатку я мешкав ближче до Москви в районі московських дач разом з іншими дипломантами, але там я не витримав тотальних атак блощиць уночі й мусив поспішно рятуватися. Мій покійний старший брат (тоді він був ще живий) був товаришем Шапкінового сина, того самого, що прислав барильце оселедців, повідомив мені адресу Шапкіна, і я, не гаючи часу, подався до нього. У Шапкіна було чисто й чепурно, ні блощиць, ні тарганів у його хаті не було, хоч він жив сам, був удівцем. Шапкін уже довго жив під Москвою, але дуже недоладно говорив російською мовою. Бо сам він наш земляк, і справжнє його прізвище не Шапкін, а Шапка. Та тут під Москвою, йому його прізвище переробили на московський кшталт. Отож, Шапкін щиро зрадів, коли почув від мене рідну мову. Шапкін не зовсім самотнє життя вів у своєму будинку. Була в нього ще донька. Вона навчалася в.
Московському університеті. Вона була заміжня. Чоловік її працював на якомусь заводі чи не слюсарем. Вони час від часу відвідували старого.
Отож ми з Шапкіним сиділи й пили горілку. Закушували оселедцями. Почалося з того, що коли я приїхав з інституту, Шапкін уже вибивав дно барильця. Оселедці були такі апетитні, що самі просили до себе горілки. Я пішов до крамниці і приніс ще півлітри. Оселедці справді виявилися незвичайного смаку. Таких оселедців ні до того, ні після того в своєму житті ніколи я не їв. Шапкін запевняв, що ці оселедці з тих, які готують на експорт, що в Совєтському Союзі їх ніде не продають. Хіба, може, дуже велике начальство у нас їсть такі оселедці.
Як уже в хаті посутеніло, Шапкін засвітив електричне світло. Якраз у цей час приїхала Шапкінова донька зі своїм чоловіком. Вони поставили на стіл свою півлітру горілки і приєдналися до нашої вечері.
Шапкінова донька виявилася охоча до розмови. Знаючи про те, що я з України, вона заговорила на українські теми. Вона сказала, що в московському університеті викладають українську літературу, чим дуже здивувала мене. Очевидно, це був факультет літератури народів Союзу, подумав я. Вона говорила, що українську літературу в них викладає професор Зозуля так цікаво й захоплююче, що багато студентів перейнялися щирою любов’ю до українського народу, його історії та літератури.
— Багато студентів, — говорила вона, — прямо таки з пієтизмом закохалися в українську мову, особливо ті, в кого в роду хтось був українцем. Вони раді почути не те що справжню українську мову, а навіть любо слухають таких людей, які говорять з українським акцентом.
Чоловік доньки Шапкіна, на відміну від своєї дружини, був дуже мовчазний. І тільки, коли добре під випив, починав трохи встрявати в розмову. Це був типовий росіянин, які живуть у Москві й довкола Москви, з м’ясистим обличчям і крупними рисами на ньому, з світлим волоссям.