Як уже і в доньки Шапкіна поліпшився настрій за нашою вечерею, вона візьми та й спитай мене:
— А де це вам такі гарні зуби повставляли?
— У Берліні, — відповів я.
— Німці?
— Один німець, стоматолог, вставив їх мені.
— У нас не вставляють так… та ще золоті… — почувши про німців, заговорив Шапкінів зять. — Я не воював, — сказав він, — бо я у війну був ще малий. А в армії я служив. Я й демобілізувався не так давно, всього три роки тому, п’ятдесят другого року. Служив я у внутрішнюю військах.
— Стерегли в’язнів по таборах? — спитав я його.
— Ні, ми стерегли німців. Полонених. І отож, — він якось чудно нахиляв голову над своєю тарілкою, ніби захищався від наших поглядів, — один німець був утік. Утік дурний. На що він розраховував, не знаю. Це ж йому треба було пройти нашу землю, Прибалтику, Польщу, східну Німеччину, де скрізь наша армія стоїть. Та тисячу разів його б зловили на цій дорозі. Але він утік. Ми скоро кинулися, що його нема. Не пройшло і двох годин, як ми пішли його шукати. Нас розподілили на групи. Наша група складалася з нас, двох солдатів і старшого між нами сержанта Замазєєва. Ми ішли вздовж залізничної колії. Оглядали всі чагарники, всі прибудови, штабелі снігозахисних щитів, та нікого ніде не знаходили. Так пройшли ми до самого роз’їзду, й там вирішили вертатися назад, бо було вже не рано. Ідучи назад, ми побачили у насипі залізничного полотна дірку, начебто тунельку, зроблену для пропуску води, таку, що в неї можна залізти тільки рачки.
— Давайте ще подивимося у тій дірці, — сказав сержант.
Підійшли, нахилилися, зазирнули, але там було темно так, що нічого не видно було.
Сержант узяв та й крикнув:
— Ану вилазь, бо стрілять будем!
І ми почули, що там щось зашаруділо, а згодом побачили людину, що лізла до нас рачки. Це був той самий німець, якого ми шукали. Не догадався, дурний, що нам його не видно було. Він думав, що, він нас бачить, то й ми його бачимо.
Погнали ми німця голим полем. Ніде нікого, і вже сутеніє. Ось сержант і каже:
— Давайте уб’ємо німця. Побачимо, як він буде помирати.
— Я був проти, — сказав про себе чоловік Шапкінової доньки. — Та ті двоє на мене затюкали.
— До кого ти жалість виявляєш? — сказав сержант. — Це ж німець.
Шлях нам перегородила річечка, такий потічок, що легко його можна було перейти бродом.
— Ось у тій річці ми його й покладем. Хай погодує наших раків, — сказав нам Замазєєв.
На березі річки німець зупинився.
— Гей, гей! — крикнув сержант, показуючи йому дорогу через річку.
Німець ступив у воду і неохоче пішов холодною водою у своїх драних черевиках. Не дійшовши до половини річки, німець зупинився. Видно, він зрозумів наш намір, бо почув, як сержант рихтував автомата. Він повернувся до нас і благально промовив:
— Шісен ніхт… драй кіндер…
Та сержант у відповідь випустив у нього коротку чергу з автомата. Річечка текла якраз на захід, туди, де сонце заходило і червонило небо. І німець, падаючи, простяг руки на захід, і кров його вода понесла на захід…
— Може, почув перед смертю голос своїх дітей? — сказав я.
— Може, й почув, — сказав Шапкінів зять, замовк на деяку мить, а потім додав: — Ну я був проти того, щоб його вбивати.
Ще трохи помовчав він, випив кілька ковтків горілки, понюхав шкоринку хліба і продовжував знову:
— Мій поплічник солдат спитав у сержанта:
— Вухо будемо відрізати?
— Не будем, — сказав сержант. — А не повірять — хай ідуть перевірять.
Ми обійшли труп німця з правого боку, бо з лівого боку розлилася його кров. Не хотіли, щоб на чоботях лишалися сліди людської крові…
Шапкінів зять раптом замовк, ніби сам себе обірвав. Очі його розширилися, і він переводив свій погляд то на мене, то на Шапкіна, то знов на мене. І в тому погляді відбивався переляк, так ніби те, про що він розповів, відбулося не три роки тому, а ось щойно, так ніби він дивився не на нас, а на німця, якого вони вбили. Тоді рука його потяглася до склянки з горілкою.
— Але я не хотів його вбивати, — ще раз сказав він, уже дивлячись не нас, а в склянку з горілкою.
Я довго не міг заснути того вечора.
«Оце та мораль, — думав я, — за небезсумнівне сприйняття якої мене виключили з інституту. Так роблять ті, кого виховано в дусі комуністичної моралі. Тієї моралі, яка виступила проти заповіди «Не убий», вселюдського і відвічного «Лежачого не б’ють», тієї моралі, яка проголосила дозволеними всі дії, які «ідуть на користь комунізму», тієї моралі, яка не знає милосердя. І така мораль має запанувати в усьому світі!»