Хор співає «Заповіт». Напевно, в жодній армії світу немає такої чіткості у виконанні команд, як це роблять перші звуки «Заповіту». Не довше, як за одну секунду всі присутні стояли в суцільній непорушності.
Якось недавно мені довелося чути: «Українці щодо свого Шевченка фанатики. Ну, поет. Так хіба мало було поетів у різних народів? Ніхто їх так не возвеличує. А ці зі свого поета роблять Бога». Може, й так. Може, ми фанатики щодо Шевченка. Але ж Шевченко заслуговує на це. Він заплатив своїм життям за свою любов до нас. Чому ж нам не заплатити йому тепер за це найсвітлішою любов’ю? Ми не можемо його не любити, бо Шевченко — душа нашого народу, наша надія, наше щастя. Шевченко — це Україна. Це ми. А кому ви, представники конгломерату з перехожих племен, віддаєте свою найсвятішу любов? Чи не людожеру Сталіну, що своїм бузувірством перевершив усіх тиранів світу?
Концерт закінчився. Хочеться крикнути від радости, хочеться кожного обійняти, як брата, хочеться вигукнути, що ми ще не все втратили, бо з нами Тарас Шевченко.
Людей біля роздягальні страшенно багато. І я відходжу вбік до дверей покурити. У вестибюлі мимо групи солдатів ходить старенький чоловік. Він уже одягнений, але не виходить з приміщення. Він ходить і ходить, тримаючи руки перед собою. Він дивиться на людей, то зводить погляд додолу. І в його очах можна прочитати неспокій, перемішаний з радістю і здивуванням.
— Невже, невже ми воскресаємо? — говорять його очі, звернені до людей.
Кажуть, що тепер на Кульпаркові, лікарні для божевільних, повно людей, що не витримали московського деспотизму. Один з них ходить коридором лікарні, раз у раз гупає ногою і приказує: «Пропала Україна! Пропала Україна! Пропала Україна!».
Я дивлюся на старого, що держить перед собою руки і ходить мимо мене, і здається, що це той хворий з лікарні для божевільних, тільки вилікований сьогодні вечором пам’яти Тараса Шевченка.
КРОВ ВІДЗИВАЄТЬСЯ КРОВ’Ю
Він стоїть перед судом, і сотні очей палять його своїм презирством, сотні вух жадібно жадають почути винесення йому смертельного вироку.
— Ви вбивали радянських людей? — запитує суддя.
— Я вбивав комуністів.
— За що ви вбивали комуністів?
— За те, що вони комуністи.
На інші запитання він не відповідає. Він ніби онімів і оглух. Він дивиться в людські очі, сповнені вогнем ненависті, але їх не бачить. Він бачить перед собою щось зовсім інше. Те, про що кричить усе його єство і про що він не може промовити тут і півслова.
…Ось він, босоногий хлопчисько, стоїть на батьківському подвір’ї. З хати виносять меблі, одяг, борошно і зерно, сало і мед. Все це складають на батьківський віз, запряжений батьківськими кіньми. Виводять корову і теля, виганяють свині і вівці.
Це роблять не злодії серед темної ночі, а роблять це серед білого дня люди, які назвали себе комуністами.
У босоногого хлопчиська калатає серце у грудях і тьмариться розум від гніву. Він ніяк не може збагнути: «За що у нас забирають все наше добро? Хіба мій батько грабував когось? Хіба мій батько не вкрив свої руки кривавими мозолями у безперервній праці? Хіба не рився він у землі від сонця до сонця, обливаючись потом?»
Найдужче старається Чабан Ілько. Він мотається з хати до воза, випереджуючи інших, шастає по всіх закутках, приглядається, щоб, бува, чогось не лишити. І коли, віз повен добра, як гарба сіна, Ілько жваво скочив на передок, сіпнув віжки і заспівав:
— Ho — o — o, гніденькі, до нового хазяїна, ги — ги — ги.
— А бодай же ж ти засміявся на кутні, — не так сказала, як простогнала стара бабуся.
Він бачить себе уже другий раз на батьківському подвір’ї. До розграбованого двору заїжджають ті самі люди. Наказують батькові, матері, бабусі, сестрі та йому сідати на воза. Він біжить до світлиці, знаходить там свої книжки, з якими два місяці ходив до школи, і притискає їх своїми рученятами до грудей. Чабан хапає його за комір і стусанами виганяє надвір, вириває з рук читанку і букваря, кидає їх за ворота на дорогу.
— Куркульським синам науки не треба!
«Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів» — тільки і встиг вивчити босоногий у школі, пізнавши перші літери.
Тепер везуть його на возі. Колесо переїхало його читанку, а на буквар наступив кінь. Він дивиться на розгорнену вітром книжку і, здається йому, виразно читає в ній: «Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів».