Навіщо його вчили цих слів? Виникає в маленькій голові питання, і нуртує його кров бунтарським виром. Його вчили цих слів, щоб поглузувати, посміятися з нього.
Ось він тулиться до матері, здригаючи від холоду в темному кутку смердячого товарного вагона. Так багато людей він ще не бачив ніколи і не чув таких криків і не бачив стільки сліз на дитячих і жіночих очах. Ще ніколи не бачив він стільки смутку в похилених головах дорослих.
Везуть їх маленькими кіньми на низеньких санях білим, як лебединий пух, полем. Везуть. Не везуть, а женуть. Тільки бабуся і мама їдуть, бо бабуся старі, а мама хворі й раз у раз хапаються за живіт, покриваючи стогоном степові простори. Батько, сестра і він ідуть за саньми, їх підганяє багнетом солдат у сірих валянках і в білому кожусі.
Таких санок багато, і коли хлопчисько розглядається назад, то йому здається, що ця валка тягнеться аж від батьківського двору.
Мати викрикнули: «Боже мій!» і замовкли. А за кілька хвилин замість материного стогону він чує дитячий крик. Батько з сестрою кидаються до матері, але солдат відштовхує їх набік. На його чорному багнеті тріпотить рожеве тільце дитини. Солдат з розмаху кидає дитину в глибокий сніг.
Ось він бачить себе серед тисяч, а, може, мільйонів людей, викинутих на мерзлий сніг серед темного лісу.
— Всяка пролита кров відзивається кров’ю, — чує він слова батька в темній і холодній землянці, виритій ним у мерзлій землі.
— І наша кров колись відізветься, — батько вимовив ці слова, стоячи коло вмираючої матері.
Тепер він стоїть перед судом. Хочеться йому все пережите ним вихопити зі своєї душі, кинути суддям на червоний стіл, а тоді вигукнути щосили:
— Ось за що я вбивав комуністів! Я їх убивав, бо кров відзивається кров’ю!
Він бачить знову себе на батьківському подвір’ї. Подвір’ї. Хіба це подвір’я? У батьківській хаті, облупленій та обдертій, живуть чужі люди. Батька нема. Він црмер у холодній тайзі після смерти матері. Сестра гне спину в сибірському колгоспі.
Його покликали до совєтської армії боронити батьківщину. Яку батьківщину йому боронити? Оту батьківщину, що вигрібала батьківське добро з хати? Оту батьківщину, що возила його, малого, в телячих вагонах і морозила його дитячі руки й ноги? Оту батьківщину, що підняла на багнеті його новонародженого брата? Оту батьківщину, що з’їла його матір і батька?
Він її не боронив. Він стоїть на подвір’ї свого батька, біля своєї хати. Він не сам. З ним кілька хлопців у формі чорнорукавників.
«Вигрібай, мати, жар, жар, коли тобі дочки жаль», — звучить у його вухах, і він пригадує свої босі ноги.
«Де він? Де він? Я йому тепер пригадаю той жар!» У Чабана Ілька хаті несподівано відчинилися двері.
— Пізнаєш?
Ілько сполотнів, не допивши чарки самогону.
— Вилазь! Тепер я вже тебе вигріб.
Рука схопила Чабана за комір так само, як він хапав колись босоногого хлопчиська.
Але що це? Пронизливі очі перестали його палити. Там хтось говорить? А… це говорить суддя.
— Вирок остаточний та оскарженню не підлягає.
Пекучі погляди замінилися гучними оплесками.
— Собаці собача смерть!!! — вигукує хтось.
— Ага, це вже кінець. Значить, до розстрілу, — ворушиться в його голові. — Ну, стріляйте, але знайте, що кров відзивається кров’ю.
Львів, 1949
«РАДЯНСЬКИЙ НАРОД ВІТАЄ»
«Радянський народ вітає. Радянський народ зустрічає. Радянський народ проводжає», — чую я часто в радіопередачах.
Як цей «радянський народ» вітає чи зустрічає — бачу я часто в газетах, журналах і кінофільмах. Вітає, зустрічає і проводжає «радянський народ» керівників радянського уряду, урядів соціалістичних країн, урядів «братніх» країн…
Ніколи мені не приходила в голову думка, що тут може бути якась підробка, що «радянський народ» можна підробляти так само, як фальшивомонетники підробляють гроші, що «радянський народ» можна фабрикувати.
Зима. 1962 рік. Київський вокзал. Я приїхав з Криму й дожидаю потяг на Львів. Львівський потяг не скоро піде, і я тиняюся по вестибюлях. Людей на вокзалі стільки, що на лавках нема вільного місця. В мене майнула думка зайти до ресторану і там за пляшкою пива скоротити час. Я розігнався до ресторану. Але раптом кілька міліціонерів і цивільних перегородили мені дорогу.
— Ресторан закритий.
— Чому?
— Закритий, вам говорять.
Біля «запретної зони» починають збиратися люди. Не пускають не лише до ресторану, а й до туалету, бо й туалет там. Крізь натовп пробивається двоє циганок.