Андрій дивився то на свій апарат, то в темінь за вікном. Думки роями снувалися в його голові.
Що принесе йому цей маленький прилад, плід дев’ятирічної напруженої праці?
Скільки ночей недоспано? Скільки днів проведено впроголодь? У ці маленькі коліщатка й лінзи вкладено і його силу, і здоров’я, і молодість. Але що це все важить проти тієї глибокої радості, яку він переживає нині?
Сушко потягся до апарата, присунув його до себе ближче, крутнув невеличке коліщатко збоку, вимкнув у кімнаті світло, і прилад запрацював тихим шумом. На освітленому екранчику, що ховався за дверцятами апарата пропливали різні картини.
Ось людина схилилася над своїми записками. Це, напевно, такий самий роботяга, як він — винахідник, або вчений, а, може, скряга, якому нові прибутки не дають спокою вночі.
Андрій перевів об’єктив апарата в інший бік. Він побачив драбину, на якій стояла людина і відчиняла вікно якоїсь квартири. Хто це? Злодій? Андрій перевів об’єктив апарата на кілька секунд нижче і побачив під драбиною ще двоє людей.
— Злодії, — вирішив Андрій.
Він глянув на шкалу апарата — подія відбувалася за 720 метрів від нього. Чи міг би він запобігти злочинові? Може й зміг би, — промайнуло в його голові, але тоді довелося б передчасно розкрити свій винахід, і Андрій перевів апарат на інший об’єкт.
Знову зароїлися думки в Андрійковій голові. Де може бути використано його винахід? Ним можуть користуватися слідчі органи. Яка сильна зброя проти злодійства! Його можна використати на війні. Яка сильна зброя для розвідки! Апарат діє на три тисячі метрів. Апаратом можуть користуватися геологи, його промені легко проникають у землю до п’ятсот метрів. Скільки нових корисних копалин відкриє людям ця маленька машина? Апарат може пересвітити людину. І не так, як Рентгенові промені — крізь цей апарат можна побачити найдрібніші частинки всього людського організму. Скільком людям він збереже життя!
Тим часом на екрані апарата з’явилася нова картина. Андрій побачив закохану пару серед чудового пейзажу розквітлої навесні природи.
Йому стало заздрісно. Чому він не може бути закоханим? Хіба він не має права на любов? Хіба він не вартий кохання?
Найкращі літа своєї молодості він віддав цій маленькій машинці. Йому стало жаль самого себе: його охопила злість на свій апарат, що відняв у нього радість життя, що висмоктав з нього силу. Але це тривало одну мить. Скоро він знову перейнявся високою гордістю творця.
Андрій вимкнув апарат.
Як він назве свій винахід, свою рідну дитину, яку так довго викохував? Хіба підібрати якусь латинську назву, яка вказувала б на властивості апарата, принципи його дії? Але ні. Це буде довга назва і не зрозуміла для людей.
Хіба назвати його іменем людини, яку він найдужче любить? Але друга-нареченої він не має. Нема кому віддати таку велику шану. Хіба назвати своїм ім’ям? «Андрій» — трохи незграбно. «Сушко» — теж. Назвати своїми ініціалами? «АС» — теж незграбно. Хіба «Ан» і «С»? «Анс» — вирішив Андрій.
Винахідник, задоволений ще одним своїм маленьким винаходом-хрещенням апарата, увімкнув світло, запалив цигарку і глибоко втягнув у себе тютюновий дим. Дим здавався солодким.
Андрій пройшовся вздовж кімнати, як до цього звик за час довгих роздумів над своїм винаходом. Спати цієї ночі він не міг.
Раптом йому захотілося випити вина, бути веселим і безтурботним, як бувають люди на хрестинах своїх дітей. Та вина в Андрієвій хаті ніколи не водилося, і він скоро вгамував своє бажання. Він знову сів у крісло. Тепер уже жодні думки не йшли до голови. Наче перебував у якомусь півсні. Але що це? Відхилилися двері? Хіба він їх не замкнув на два замки, як це він завжди робив, коли працював над своїм апаратом? Не може бути! Він двері замкнув! Крізь двері ввійшла людина. Його охопив жах.
Андрієві спочатку здалося, що то його покійний батько, згодом у рисах цієї людини він розпізнав риси свого брата. Проте, ні. Це не батько і не брат, але в обличчі було щось знайоме й рідне. Людина підходить ближче. І що ближче вона наближалась, то більше змінювались риси її обличчя. Вже не було в цій постаті нічого ні близького, ні рідного, а навпаки — щось чуже і вороже. І коли людина підійшла зовсім близько, то Андрій уже нічого не пізнавав у рисах її обличчя. Була якась загадкова невиразність.
— Хто ви такий? Як ви проникли до мого мешкання в такий пізній час? — вигукнув Андрій, ставши перед невідомим і машинально шукаючи чогось, щоб оборонятися.
— Не хвилюйтеся, — промовила людина з приємним тембром голосу, — і не нарікайте самі на себе. Двері ви не забули замкнути. Вони ретельно замкнені на два оберти ключа в обох замках. Можете перевірити. Якщо ви мене боїтеся, — спокійним тоном продовжував незнайомий, — я підніму догори руки, а ви можете озброїтися чим хочете й перевірити свої замки в дверях. Прошу зробити це. Я хочу, щоб ви впевнилися в тому, що ваші двері замкнені й що вам не загрожує жодна небезпека.