— Ця людина померла? — спитав Андрій.
— Ще жива, але скоро помре. Тепер, за їхнім наказом лікарі будь-що намагаються продовжити їй життя, щоб зробити над нею ще один допит.
Офіціантка принесла сніданок. Андрій не міг їсти. Він дивився на трьох емґебістів, що сиділи проти нього, і краплинки крові на їхніх мундирах все виразніше вирисовувалися перед його очима. Він силоміць проковтнув кілька шматочків котлети і запив вином.
— Хто був цей нещасний? — цікавився далі Андрій, покинувши їсти.
— Він відноситься до тієї групи відважних людей вашої країни, що не терплять деспотизму. А ці садисти домагалися від нього викриття організації, до якої він належить.
— Вдалося їм досягти цього?
— Ні. Герой мужньо вистояв усі катування.
— Він заслуговує світової слави! — вигукнув Андрій. — А його кати світової ганьби, — вже тихше промовив він.
— До речі, гляньте на той стіл біля вікна. Там сидять двоє юнаків з довгими чубами. Це спільники цього героя.
— Але ми ще вернемося до людей, — встаючи, промовив Ефір, — зараз, мій друже, запрошую вас ознайомитись з природою і заодно відпочити.
Андрій гукнув офіціантку і, опередивши Ефіра, заплатив за сніданок.
Коли вийшли з їдальні, Ефір сказав:
— Я вам пропоную сьогодні такий своєрідний екскурс у довколишній світ. Це буде ніби короткий вступ до наступного мого викладу. До того ж ви збираєтесь відпочивати після своєї тяжкої праці. Цей відпочинок можна вам розпочати сьогодні. Я запрошую вас поїхати зі мною за місто.
— Згода, — вирішив Андрій. — Але чим ми поїдемо?
— Поїдемо на таксі.
Вони підійшли до зупинки і зайняли місце в задній частині одного автомобіля. Машина рушила, і приємний вітерець війнув їм в обличчя крізь відчинені вікна. Мимо них минали люди, дерева, вітрини магазинів.
Ефір наказав водієві зупинитись біля приміського парку, в якому Андрій за весь час проживання в цьому місті ні разу не був. Парк розкинувся на невеликій горі. Він радше нагадував гай, або невеликий лісок, ніж парк, хоч деякі дерева по боках стежок рівно підстрижено.
Андрій, потрапивши між дерева, раптом відчув над собою якусь свободу, якої йому бракувало між будинками міста. Він дихав на повні груди свіжим пахучим повітрям, він підставляв свої скроні лоскотним промінням сонця. Спів солов’їв і кування зозуль створювали ліричний настрій.
— Тут справді можна гарно відпочити, — промовив Андрій. — Ось де знайдеш спокій від міського гамору.
Людей у цьому парку майже не було. Де-не — де проходили селянки-колгоспниці з клунками на плечах та з кошиками в руках, зрідка пробігали, граючись, діти.
— Які пишні дерева! Що за повітря! Не повітря, а еліксир здоров’я! А яка чудова музика пташок! — захоплено вигукував Андрій. Він почував себе так, як почуває себе в’язень, що збувся кайданів.
Коли Андрій навтішався природою, Ефір сказав:
— Ви дуже добре відчуваєте красу природи. Але природу треба не лише відчувати, а й розуміти.
Ефір наставив руку й піймав маленьку пушинку, що літала в повітрі.
— Ви знаєте, що це таке? — запитав він Андрія, показуючи йому пушинку.
— Ні.
— Це зернятко кульбаби. Придивіться: що воно вам нагадує?
— Воно дуже нагадує парашут, — дивуючись вимовив Андрій.
— І літає воно так, як парашут, — сказав Ефір, пустивши на вітер пушинку. — Літає, доки не знайде собі місця для проростання. Ось де думка, до якої людина прийшла на мільярди років пізніше.
— Це справді дивно.
— А ви гляньте на той дикий виноград під муром: як розумно він користується місцем для свого росту. Ліпше всякого альпініста пнеться на круті вершини. Не вхопиться за тонку лозину, а хапається за тверду опору. Або гляньте, як тополя подалася догори, а верба розпустила своє гілля долом.
— Ви мені говорите про давно відомі людству істини, — заперечив Ефірові Андрій. — Хіба, ви думаєте, люди не помітили цього? Давно зауважили і розгадали цю особливість природи. Ще покійний Чарльз Дарвін постарався про це. Те, на що ви мені вказуєте, є не що інше, як пристосування природи до оточення. В боротьбі за своє існування рослини набули різноманітного вигляду. А ви, напевно, хотіли мені показати, як все розумно влаштовано, і що влаштувати це могла тільки якась надлюдська незвичайна сила?
— Я чекав цього заперечення від вас. Люди слушно зауважили, що живий світ, його рослини і тварини, набули різних форм у боротьбі за своє існування, за пристосування до умов життя, — відповідав Андрієві Ефір. — Та цей висновок людей має однобічний характер. Тополя підняла своє галуззя так високо вгору, а коріння запустила так глибоко в землю не лише тому, що хотіла використати якнайкраще всі можливості свого розвитку.