Проте дуб сам по собі ніколи не згорить, якщо його не запалить блискавиця, чи не зріжуть і не спалять у печах люди. Він сам по собі ніколи не впаде і не зогниє, якщо його не звалить буря, якщо його не підточать хробаки. Він не всохне, якщо йому не забракне поживних речовин у землі.
Тобто: без сторонньої сили ніщо не виникне і не зникне.
— Дозвольте вас перебити, — знову не втримався Андрій, — я пам’ятаю слова ще зі шкільної парти:
— Так. Це мудрі слова і красиво сказано вашою славною поетесою. Але ви хочете ними заперечити, чи підтвердити мою думку?
— Мені здається, вони заперечують вам.
— Ці слова не заперечують моєї думки. Там, де говориться, що кінець стане початком — це якраз підтвердження діалектики природних явищ: явище не виникає саме по собі, а народжується іншим явищем. Треба розуміти фігуральність поетичного виразу: не з попелу виросте верба, а попіл «вкупі з водою» лише сприятиме вирощенню дерева, створенню нового явища, нової рослини, подібної та водночас не подібної до своєї попередниці.
Ці слова Лесі Українки носять алегоричний зміст, як майже всі її твори. Вони більше стосуються людських мрій та ідей, ніж природних явищ. Хоч, до речі сказати, людські думки так само неповторні ідентично, як і природні явища.
Ідея може бути одна, а інтерпретація її різна. На попелі верби виросте теж верба, але це не буде та сама верба, що згоріла. Вона буде відрізнятися від своєї попередниці і своїм стовбуром, і своїм галуззям. Але тут ми відхиляємось від основної думки.
Люди, пізнаючи світ, дуже часто помиляються, особливо ваші сучасні матеріалісти. Ніхто з них не заперечував би мені тоді, що всі матеріальні явища ось так діалектично між собою пов’язані, що все навколо нас складається саме з цих явищ, що навколо нас усе тимчасове і не вічне: і земля, і сонце, і галактика, і метагалактика. Це ваші матеріалісти — діалектики визнають. Коли мова заходить про увесь всесвіт, про матерію, то вони не визнають ні початку його, ні кінця ні в часі, ні в просторі. І ось тут саме ваші матеріалісти перестають бути діалектиками. Яка підстава є стверджувати, що всесвіт існував й існуватиме вічно, коли жодного природного дивища навколо нас нема вічного? Раз людині стало відомо, що вся матерія, яку вона пізнала, як найдрібніше її явище (атом), так і колосальне її явище (метагалактика), не вічна. То чому має бути вічним те, чого людина не знає? Навпаки, за законами своєї логіки людина має зробити висновок: у природі ніщо матеріальне вічно не існує, починаючи від атома і закінчуючи всесвітом.
— Логічно, безперечно, так, — погодився Андрій, — ви маєте рацію, це відповідає законам діалектики, але мені стає сумно від того, що я довідуюсь від вас. Така безперспективність нашого існування! Мабуть, що менше людина знає, то легше їй жити на світі.
— Це правда. Людина — натура цікава, вона хоче знати все. Отже, знайте й ви.
Раз все в природі складається з окремих явищ, які не виникають і не зникають без сторонньої сили, раз цілий всесвіт ніяких підстав нема відрізняти від всіх інших явищ, які є навколо нас, раз ми мусимо визнати кінець всесвіту, то ми мусимо визнати і початок його, а, отже, й ту силу, яка дала поштовх до розвитку його ультраколосального явища.
— Тобто, Бога? — замріявшись, запитав Андрій.
— Прошу вас не забігати наперед і слухати далі.
Тепер ми повернемося до тих двох антагоністичних сил, на які я звернув вашу увагу на початку нашої розмови. Людині легко переконатися в існуванні цих сил. Плюс і мінус в електриці, протилежні полюси магнетного поля, альфа— і бета-промені радіоактивних елементів, наявність в атомі електронів і протонів, речовина і антиречовина, про які вже тепер відомо людям — підказують, що тимчасова єдність довколишнього світу перебуває в боротьбі протилежних сил.
А хіба смерть і життя в органічному світі, наявність вірусів і бактеріофагів у природі та в організмах, благородної і неблагородної живої речовини у тваринному і людському організмах не свідчать про боротьбу протилежних сил у всьому довколишньому?
На Андрія раптом напала якась апатія. Він мало що сприймав із того, що говорив Ефір. Голова його хилилася до власного плеча. Під лоскотним промінням сонця, що проникало крізь галуззя дерев, він поволі починав засинати.