Треба собі купити порядний костюм, плащ на літо і черевики. Я ж нічого не маю доброго на собі. Все, що я маю, вже старе й потерте, — думав він.
— Я свій апарат ще не буду вдосконалювати. Але тепер мені це робити буде набагато легше».
Прокинувся Андрій рано. Не встаючи з ліжка, він присунув до себе стілець з газетою та облігацією і перевірив ще раз. Таки правда. І ця правда, як електричний струм, надала йому енергії й сили. Він миттю вискочив з постелі.
Коли виходив з дому, була вже восьма година.
«По гроші ще рано, — подумав він. — Зайду поснідаю до їдальні, і якраз буде добре».
До ощадкаси прийшов Андрій десять хвилин по дев’ятій і побачив, що виграші вже видавали. Біля каси стояла черга з кількох осіб. Він став у чергу. Андрій бачив, як кожну облігацію перевіряли: приставляли лінзу до номера і переглядали на світло.
Перед ним ніхто великих виграшів не мав — все брали по 200 карбованців і лише одна особа виграла п’ятсот.
Коли Андрій подав свою облігацію, дівчина-контролер здивувалася. Перевівши номер, вона глянула на Андрія, потім приклала лінзу, передивилась облігацію на світло і промовила:
— Через те, що на вашу облігацію припадає велика сума, належиться зробити додатковий аналіз. Прошу піти зі мною.
Вона встала й пішла, наказавши Андрієві йти за нею.
Андрій опинився в кабінеті завідуючого ощадною касою.
Крім завідувача, в кабінеті було двоє: капітан-емґебіст і якийсь суб’єкт у цивільному одязі. Емґебіст ходив уздовж кабінету, а цивільний сидів праворуч завідувача.
— Ось цей товариш виграв п’ятдесят тисяч, — промовила дівчина-контролер, поклала Андрієву облігацію на стіл і вийшла.
— Паздравляю с нєажіданим щастьєм, — швидко заговорив капітан. Він підбіг до Андрія, притворно радіючи, і подав йому свою п’ятірню.
— І вєзьот же людям, — продовжував він. — А тут хоть би на смєх виіграл какую Тищенку.
Завідувач взяв облігацію, присунув до себе газету з таблицею таражу і перевірив номер.
— Так. Виграш солідний, — промовив він. — Що ви будете робити з такою сумою? — ніби жартуючи, звернувся він до Андрія.
— З грішми є що робити. Нема що робити без грошей, — відповів Андрій.
— Це правда. Гроші — крила серед степу, а безгрішшя — камінь серед води.
— Нєбось такіх дєнєг нікагда і в руках нє дєржалі? — продовжував строчити емґебіст. — Гдє ви, таваріщ, работаете, позвольте паітєрєсоваться, может бить, там все такіє щаслівиє?
— Я інженер машинобудівного заводу, — байдуже відповів Анрій.
— О, тогда вінават, ізвіняюсь…
— Ну, що ж, — перебив емгебіста завідувача, — ви сьогодні наочно переконались, яку велику користь приносить нашим громадянам державна позика. Я думаю, що ви з радістю поповните свою суму облігацій, щоб виграти ще не один раз.
Андрій сподівався, що йому будуть пропонувати облігації на виграні гроші, і знав, що від цього ніяким способом відкрутитися не можна. Про це він чув від людей, яким доводилося вигравати великі суми.
— Чому ні? — відповів він завідувачеві. — Звичайно, я куплю певну кількість облігацій. От цього року я підписався на тисячу карбованців. Сьогодні я можу, крім своєї підписки, купити ще не одну тисячу цієї ж позики.
— Ну што ви, таваріщ, — знову втрутився емгебіст, — прі таком виігрише ви будете не в убиткє, если даже подпіши-тєсь на пятьдесят працентов.
— На п’ятдесят процентів я підписатися не можу, бо мені гроші потрібні для моєї творчої роботи. Я працюю над винаходом.
— На скільки все-таки ви зможете підписатися? — допитувався завідувач.
— Я можу підписатися не більше, ніж на десять тисяч.
— Ну, ви бросьте дурака валять. Таргаваться будете с га-судрством, што лі. Падпісивайтєсь на двадцать тисяч і дєло с концом, — вже категорично запропонував емгебіст.
Андрій зрозумів, що далі сперечатися неможливо, і дав згоду.
— А теперь пагаварітє с таваріщем, — промовив капітан, вказуючи на цивільного, що сидів при столі.
— Я представник товариства дружби радянського і китайського народів, — заговорив цивільний. Вам, як передовій людині, інженерові, певно, відомо, що китайський народ зараз спіткало велике лихо: там велика повінь на річці Янцзи. Наш народ активно допомагає своїм друзям вийти з цієї тяжкої катастрофи. Сподіваюсь, що ви не відстанете від усіх радянських людей і виявите відповідну допомогу нашим братам-китайцям.
— Скільки вам треба? — перебив його Андрій, переконавшись, що тут суперечка ні до чого не приведе.
— Десяток тисяч нада дать, — знову продиктував емгебіст.