Андрій погодився, і представник «дружби» заходися виписувати квитанцію.
— Ну і патом ми вам рекомендуєм, — знову заговорив емгебіст, — всех денег сразу нє брать. Ви нє успєєтє вийті із сберкаси, как іх у вас может нє аказатьса. Да харашо єщьо, єсли абайдьотса без нещастья. Знаєте, какиє у нас спеціалісти єсть? Вазьмітє сібє пару тищьонок, аостальниє палажітє на кніжку. І вам удобно, і для государства польза.
— Добре, — погодився і на це Андрій.
Завідуючий натиснув кнопку, і за хвилину ввійшла та сама дівчина-контролер.
— На двадцять тисяч позики, — диктував їй завідувач, — десять тисяч представникові радянсько — китайської дружби. Скільки тисяч ви хочете зараз взяти з собою? — звернувся він до Андрія.
— П’ять тисяч, — відповів той.
— П’ять тисяч видайте, а решту на ощадну книжку.
З ощадкаси Андрій вийшов з таким почуттям, ніби його там було обікрадено.
— Ну та хоч двадцять тисяч є і то добре, — говорив сам до себе, ідучи вулицею. — На такі гроші треба було б працювати на заводі не менше, як два роки.
Він зайшов на пошту і відіслав матері одну тисячу.
Півдня провів Андрій на шукання собі костюма, черевиків та літнього плаща. Ідучи додому з покупками, зайшов до їдальні.
Після смачного обіду з вином йому захотілося відпочити, і він поспішив розплатитися з офіціанткою.
Як прийшов до хати, відразу ліг на ліжко, й скоро заснув.
Коли прокинувся, вже було темно. Хотілося полежати трохи, і він, не вмикаючи світла, віддався мріям.
Андрій пригадав собі сьогоднішню розмову в ощадкасі, домагання емгебіста, відібрані гроші… Найдужче було шкода десяти тисяч для китайців.
«Чи хоч попадуть вони тій голоті, що справді терпить від стихійного лиха? Коли б не перетворились вони, ці наші гроші, у танки і кулемети», — думав він.
«О, за нами вже велика сила є, — розгорталися думки в Андрієвій голові. — Китай наш, Монголія вже давно наша.
Північна Корея наша, відвойовуємо Індокитай. А Польща, а Румунія, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Албанія, Східна Німеччина — все ж це фактично наше! Вже підбираємось до Америки через Кубу! І скрізь встановлюється диктатура пролетаріату. Диктатура пролетаріату! — міркував далі Андрій. — Цікава це штука. Яка може бути диктатура пролетаріату в Китаї, коли там за визнанням самого Мао-Дзе — Дуна немає й одного мільйона пролетаріату на шістсот мільйонів населення? А хіба багато є пролетаріату в Румунії, Болгарії, Албанії, чи в тій же Кореї або Індокитаї? Все ж це сільськогосподарські країни. Тим часом у країнах, які справді промислово розвинені країни, де пролетаріату, здавалася б, має бути найбільше, як ось СІЛА, Англія, Німеччина, Франція, ніякої диктатури пролетаріату не виникає. А на якій підставі прийшов до влади пролетаріат у Росії, коли на початок революційних заворушень у дев’ятсотих роках пролетаріат Росії не становив і три мільйони зі ста шістдесяти мільйонів мешканців царської імперії?
І чому цей пролетаріат такий жорстокий, що йому потрібна така кривава диктатура? Чому він ні з ким не поділяє своєї влади? Навіть селянство — одвічного трударя, виробника засобів існування для всього людства, використовує лише як тимчасового союзника в боротьбі за владу, а тоді нищить.
Чому він, цей пролетаріат, знищує всіх тих, хто хоч трохи інакше думає, ніж вимагають його вожді? Чому він такий кровожерливий, цей пролетаріат? Нащо ж народи допускають його до влади?
Мені здається, що не настільки жорстокий той пролетаріат, як роблять його таким пролетарські вожді. Вожді, які самозванно викликались бути вождями, і які самі далеко не належать до пролетаріату. Та ж вони, ці вожді, з цього незначного прошарку населення, який, фактично, нічого сам не вирішує і який у культурних країнах давно зник з лиця землі, перетворившись у заможного інтелігента — робітника, зробили справжнього упиря всього людства.
Та нехай би той пролетаріат, а радше його самозвані вожді, створили навіть справжній рай на землі, нуль ціна була б тому раю, якщо його збудовано на крові незчисленних жертв».
Андрієві прийшла до голови остання розмова з Ефіром, і він подумав: «Цікаво, як би відповів на всі ці питання Ефір?»
Але тут же відкинув цю думку: «Ні, хай краще не приходить, після нього голова болить».
— Марно ви цураєтеся мене, друже. Я вам шкоди не приношу, здається ви вже переконалися в цьому, — почув Андрій голос із пітьми, що залягала в його кімнаті. — Голова вам болить не від наших розмов, а від перевтом. А втім, якщо вам так небажано мене бачити, я можу покинути вас. Лише знайте, що я не кожну людину відвідую, і якщо вас справді турбують якісь світові проблеми, то не скористатися моїми візитами було б з вашого боку просто нерозумно.